У селі Вишневе Ріпкинської територіальної громади Чернігівського району російські загарбники, окрім розміщення військового штабу, облаштували справжнісіньку катівню, в якій знущалися над мирними людьми та військовими полоненими.
На території місцевої пилорами непрохані гості під час окупації організували багатоцільовий комплекс для своєї окупаційної неконтрольованої діяльності. Адже споруда ця – величезна і вона має кілька корпусів, а відтак у деяких приміщеннях влаштували такі собі «відпочивальні», в інших – кімнати для перекусів і туалетних потреб. Звичайно, все в жахливому стані.
Але найбільше вражає приміщення, де знаходилися полонені – як цивільні особи, так і військові. Можна лишень уявити, як в цегляних приміщеннях без тепла і води перебували наші люди. А ще ж постійні допити-тортури, які, за свідченнями одного з полонених, доводили кожного, хто тут перебував, до відчаю та божевілля.
Про усі ці безчинства ніхто і не дізнався б, якби не чоловік, якому вдалося все ж таки чудом вижити. Кати були впевнені, що ніхто про їхні злочини не дізнається, а тому й не залишали нікого в живих. Бідолашних вивозили кудись, і потім їх вже ніхто й ніколи не бачив. Це вже зараз, після того, як безпосередній очевидець вижив, можна здогадуватися, що після чергових допитів і кількаденного утримання їх вбивали та, можливо, закопували у різних місцях.
Миколі Куліченку зі своїми двома рідними братами довелося пройти якраз через оте горнило нелюдських жахіть.
Коли Миколі та двом його братам пов’язали ганчіркою очі, а руки звільнили від ременів і замінили їх на шпагат, то він подумав, що це – черговий знущальний допит.
Перед виритою росіянами не досить глибокою ямкою їх трьох поставили на коліна і вистрелили по черзі у голову кожному. Але після розстрілу одному чоловікові вдалося виповзти з цієї ямки і пораненим добратися до людей у сусідньому селі…
На території пилорами ще й досі залишилися рештки розтяжок, за допомогою яких підвішували наших полонених і розпинали при допитах.
– “Коли ми увійшли сюди, то тут таких розтяжок було кілька в один ряд, – згадує військовий офіцер. – Наявність таких от облаштованих канатних пристроїв свідчить про одне: доставлених сюди людей мучили саме тут…” – говорить Микола.
А через дорогу, на відстані 20-30 метрів, окупанти перетворили майже весь великий яблуневий сад у траншеї. Такі глибочезні в’юнкі земляні бруствери вириті у два метри висоти, зараз уже обростають травою та чагарниками. Таких бункерів тут дуже багато – більшість з них сполучені між собою, і коли дивишся з висоти на вузькі, глибокі й довжелезні фортифікаційні споруди, то здається, ніби окреме земляне поселення тут існувало.
У селі їх, цих російських нелюдів, було дуже багато. Місцеві нарахували тільки однієї військової техніки близько двох тисяч одиниць, які, до речі, змінювалися під час ротації – одні виїжджали у напрямку Городні, а інші, навпаки, прибували.
– “І що цікаво: знаходячись на сільських вулицях, окупанти розділилися на окремі групи, чи то бригади“, – ділиться враженнями про лютнево-березневі часи місцева жителька Валентина П. – “Форма військова і знаки у цих групах мали свої відмінності, одне було спільне на їхніх шевронах – це причетність до країни-загарбниці. Впадало в око те, що серед цих груп виділялися вояки у чорному обмундируванні й усі вони мали бороди. Останні були якісь нелюдяні, дивилися на нас зверхньо. Деякі кажуть, що то були чеченці, а інші – начебто феесбешники. А як воно насправді – хто ж знає? Що точно, так це те, що військові знаки російські на формі були…“
У Вишнівці розповідають, що між собою росіяни з однієї групи не спілкувалися з військовими з інших підрозділів. Особливо осторонь трималися ті, що були у чорній формі.
Коли зайшли у Вишневе, то провели таке собі зібрання села, де і повідомили жителям про «правила поведінки».
– “Ви знаєте, якесь таке відчуття було, наче ото, як батьки наші розказували, коли гестапо у село приходили“, – пригадує цьогорічні події Катерина М. – “Так і ті: наказали, коли будемо повз них проходити по селу, то щоб голови не піднімали, а дивилися тільки вниз. Та не дуже ми й ходили, якщо чесно, бо ж забороняли пересуватися по селу без необхідності, тільки виключно у разі невідкладних потреб і то у супроводі їхніх вояків“.
Спочатку окупанти мали намір провести місцевий референдум, аби відзвітувати перед своїми покровителями у Москві та показати картинку як палко зустрічають «асвабадітєлєй». Але наштовхнулися на неприйняття місцевими незваних «гостей», тож оголошений референдум так і не відбувся.
Після того, як наша артилерія гаряче «накрила» розташування загарбників, вони раптово й хаотично змушені були змінити локацію, тож перебралися до сусідніх сіл Бурівка, Тупичів, Великий Листвен – цим шляхом вони якраз і йшли на початку окупації у протилежному напрямку.
Офіцеру оперативного командування «Північ» Дмитру разом зі своїми побратимами довелося після вимушеного відступу загарбників першими увійти в це село. І розпочали вони свої дії з так званої «зачистки».
– “Ми сюди зайшли 3 квітня, щоб розвідати та проаналізувати ситуацію, визначити, чи відійшли усі російські війська, що вони залишили по собі“, – розповідає військовий. – “Куди б ми не заходили, було помітно, що тут були росіяни, бо кругом був страшенний бруд, сміття… Це вже, напевно, така їхня ментальність і суттєва їхня особливість“.
Офіцер розповів, що село було заміноване.
– “Коли ми заходили і місцеві нас бачили, то раділи, – розповідає Дмитро. – А ще просили зайти на подвір’я чи на город і перевірити, чи не залишили вороги там якихось «сюрпризів»”.
І пересторога місцевих була небезпідставною, позаяк вибухові предмети наші бійці знаходили замаскованими навіть у посуді, в інших місцях житлових приміщень, в яких тимчасово перебували загарбники. От така сутність росіян: їм байдуже, кого поранить чи вб’є смертельне вибухове маскування-приладдя.
Жителі Вишневого були свідками того, як росіяни спалювали техніку, яку не могли забрати з собою. Чужинці-варвари грабували населення – з усіх залишених домівок тягнули все, що можна було.
Розповіли, як в однієї сім’ї забрали навіть корову та сіно, аби годувати своє дикунське військо.
Російські військові не знехтували і деяким ексклюзивним для них приладдям – вони позабирали електричні чайники, але без підставок для нагрівання!
На тій території, де була облаштована справжня катівня, до лютневого вторгнення окупантів існувала пилорама, куди аж із Туреччини ще раніше доставлені величезні деревообробні сучасні верстати, завезені громадянином Турецької Республіки. Розмір цих верстатів вражає! Саме тому, що вони дуже громіздкі й багатотонні, їх і не могли забрати з собою росіяни… Тут і досі валяються сліди від перебування росіян: пляшки з-під горілки російського виробництва, коробки всілякі від їжі теж російського виготовлення…
А в Службі безпеки України заявили, що за безчинства та катування людей на території Чернігівщини деяким російським воякам, яких вже вдалося ідентифікувати, повідомили про підозру у здійсненні військових злочинів.
За матеріалами СК
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
