У багатьох родинах є сімейні цінності, які передають з покоління в покоління. Це може бути будь-що – від якоїсь прикраси до предметів вжитку. І цінність таких речей – насамперед у тому, що вони ніби наділені силою роду.
Сімейною реліквією Ганна Колесова, яка живе у Славутичі, вважає весільну сорочку своєї бабусі Ніни Павлівни, яка виходила заміж у рідному селі Паливода під Ніжином. А дідусь Григорій Андрійович Левченко був родом із сусіднього села Почечине.
«Бабуся виходила заміж у 1954 році, у віці 17 років. Але ця сорочка ще старша. Здається, її вишивала якась бабусина родичка. Що на ній вишите, ми з сестрою сперечаємося. Я кажу, що виноград, а сестра – що, скоріше за все, калина. Не можемо точно зрозуміти. Але однозначно це символ родючості. Він позитивно вплинув на шлюб бабусi з дiдусем: у них двоє дітей, четверо онуків і два правнуки», – розповіла Ганна.
До речі, в ті часи в селі всі наречені одягали на весілля вбрання в українському стилі. Але оскільки тоді жили незаможно, то предмети весільного гардеробу кочували від однієї нареченої до іншої.
«Як розповідала бабуся, її весільний комплект також збирали в такий спосіб. Щось сусіди подарували, щось дали поносити. Це ж стосувалося і прикрас – намиста, віночків. І така історія тоді була в усіх. Щоправда, в її сорочці, крім бабусі, заміж ніхто не виходив. До речі, мене спершу здивував темний колір узорів на вишиванці, але Ірина, моя сестра, мистецтвознавець за освітою, зазначила, що темні кольори, як і лаконічність візерунка, притаманнi північній Україні. На весільному вбранні темний колір уособлює землю, основу української традиційної культури, і символізує добробут», – зазначила Ганна.
Окрім сорочки, інші елементи весільного вбрання з часом втратилися.
«Зверху на сорочку ще ж надівалася спідниця, плахта, фартух із парчі та корсетка. Щось уже зіпсувалося з часом, а щось, за традицією, іншим дівчатам давалося, які заміж виходили. Також по всьому селу від нареченої до нареченої передавали дуже гарний рушник, яким пов’язували поперек. Ним користувалися всі сільські дівчата, які виходили заміж», – розказала Ганна.
Цікавою є історія кохання Ніни Павлівни і Григорія Андрійовича. Перший рaз вони зустрілися незадовго до весілля!
«Мої бабуся з дідусем познайомилися за листуванням. У ті часи це було поширено. До речі, бабусі на той час було 16 років і вона була дуже cкромна, нікуди гуляти не ходила. Їй розповіли, що в сусідньому селі живе дуже хороший хлопець. Але він служить у армії, коли повернеться, шукатиме собі дружину. Бабусі дали його адресу, а дідусю, відповідно, бабусину. Так і познайомилися. Півтора року переписувалися, обмінялися фотографіями. Дідусь служив в Угорщині, та навіть подарунки бабусі поштою відправляв. Із армії дідусь повернувся восени, і на Покрову вони побралася», – повідомила онучка.
За сімейними обставинами Григорій після весілля пішов жити до Ніни. В нього було багато молодших братів і сестер, після повернення з армії в його батьківській домівці вже було, як у рукавичці. А Ніна Павлівна, навпаки, була одна в родині. Згодом подружжя переїхало жити до Ніжина.
«Менi завжди історія знайомства бабусі й дідуся вважалася романтичною. Але навіть у наш час інтернету знайомства за листуванням можуть бути оманливими. В останнiй приїзд спитала у бабусі, чи не лякало її, що дід може виявитися не таким, яким вона собi його уявляла, можливо, не таким гарним ззовні? Вона здивовано на мене подивилася: «Хiба це головне?». Звiдки ця мудрiсть у неї була у 17 рокiв? У парі бабуся з дідусем прожили 61 рік, які промайнули, ніби один день. На жаль, уже сім років, як дідуся немає. Бабуся дуже за ним сумує. А весільну сорочку вона подарувала моїй сестрі. Іра в ній збирається зробити гарну фотосесію і берегтиме», – розказала Ганна.
За матеріалами Челайн
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
