Продовжуємо знайомити вас з рубрикою «Хроніки. Ніжин: перший місяць війни».
Сьогоднішня наша, п’ята розмова – з ніжинцем Сергієм Охонько – підприємцем, радником міського голови, депутатом міської ради.
Журналістам сайту Нежатин Сергій Миколайович розповів, чим займався з однодумцями, коли на підступах до Ніжина стояв ворог, як допомогав місту та які емоції переживав у ті дні…
– Розкажіть, яким було Ваше 24 лютого і наступний тиждень…
– Впевнений, як і всі українці, ми в цей день врази сильніше відчули себе єдиною нацією і, стиснувши зуби, робили все, що могли, аби протистояти ворогу. Коли я зранку почув вибухи, то усвідомив, що розпочалась нова реальність і зовсім інший, новий виклик у нашому житті.
Дорогою на екстрену нараду на вулицях бачив великі черги на заправках, біля банкоматів, маркетів… Люди ще не розуміли до кінця, що відбувається, і були дуже налякані, скрізь з’явилися великі черги.
На нараді у виконкомі я наголосив на тому, що треба зробити все можливе, щоб містом не ширився хаос, адже росіяни можуть направляти ДРГ, в тому числі й для того, щоб посіяти хаос та паніку, і в разі перших розбитих вітрин магазинів може початися масовий безлад, який зупинити потім буде вкрай тяжко. А це росіянам і потрібно.
До моїх слів прислухалися, і вже о 10 годині я проводив нараду правоохороних структур міста разом з представниками афганського руху та спортивних товариств щодо необхідності об’єднувати зусилля задля покращення контролю безпеки у місті.
Костянтин Смалій та Сергій Ступак першими відгукнулися й почали допомагати організовувати “кістяк” людей, які першого ж дня заступили на чергування з поліцією по Ніжину. Тож вже в першу ніч 17 екіпажів самооборони разом з представниками поліції виїхали на патрулювання міста та охорону об’єктів критичної інфраструктури. Ми погоджували всі свої дії з представниками поліції,
також запрацювали створені телеграм канали, де відбувалося швидке реагування на всі повідомлення про підозрілі ситуації. Так, з’являлося чимало фейків, люди були і без цього налякані, але ми намагалися реагувати на все, щоб у Ніжині не виникало критичних ситуацій.
Взявши певною мірою на себе відповідальність за організацію і координацію, я розумів уже тоді, що рішення, які приймали в перші дні, можуть бути помилковими, адже все, що відбувалося, було для нас нове і сама ситуація – далеко не шаблонна, не було практик, ніяких вказівок «зверху» стосовно того, як діяти. Ми аналізували, що відбувається навколо, та приймали швидкі рішення.
Можливо, вони були вірні, а може, й не дуже, але головне – в місті, в той час, коли наші війська на околицях боронили Ніжин, було більш-менш спокійно, ми зберегли місто від пограбувань, мародерств й інших криміногенних ситуацій в його внутрішньому житті.
На другий день війни близько двох сотень наших хлопців отримали зброю і продовжили патрулювання. Проаналізувавши, як минула попередня ніч, ми почали діяти більш структуризовано, розробили графік, де кожен знав, за які об’єкти відповідає та який район патрулює. Хоча в другій половині дня надходили повідомлення скласти зброю, бо орда начебто заходить в місто, але, знаючи, що з боку вулиці Прилуцької ніжинські військові готові були давати бій, про що повідомив командир, ніхто зброю не склав і всі продовжили чергування, забравши один тільки пост на під’їзді до Ніжина.
Того дня, дякуючи військовій частині під керуванням Миколи Кушніра, рашистів на
підступах до Ніжина було зупинено.
Протягом наступних днів ми продовжували свої чергування та почали вчитися на полігонах, хоча це нам і не дозволяли… але розуміючи, що 70% людей не вміли користуватися зброєю, ми самостійно почали проводити тренування. Афганців на третій день попросили допомогти ЗСУ – укріпити оборону деяких об’єктів, і вони практично весь наступний тиждень провели в окопах, а на їхнє місце прийшла молодь. Через декілька днів було офіційно створене ДФТГ (добровольче формування ТГ), яке очолив Руслан Костриця. Тож частина наших хлопців з самооборони вступила до ДФТГ, а частина – до ЗСУ.
За такими справами і минув тиждень… Хотів від себе особисто і від громади подякувати хлопцям, які очолювали групи та з перших днів брали найбільшу участь: Смалію Костянтину, Ступаку Сергію,
Самсонюку Петру, Рощину Ігорю, Валерію Гордієнко, Удовенко Максиму, Бойку Роману, Одосовському Михайлу та всім іншим, хто долучився до цієї відповідальної справи. А також Валерію Гавриленко, який відповідав за виробництво деяких «коктейлів».
–Вражень було чимало, розмірковувати було ніколи… Але, можливо, якісь з моментів збереглися в пам’яті найбільше?
-Так, на мою думку, саме перший тиждень був найбільш тяжким в усвідомленні того, що відбувалося і в розумінні загальної ситуації як в місті, так і в державі. Адже, не знаючи алгоритмів та механізмів воєнних дій, ми все ж вибудували успішну самоорганізацію населення для підтримки порядку в місті, і в разі необхідності могли допомогти військовим, якщо б ворог все ж зайшов у місто.
З моментів… Запам’яталися події в районі Мигалівки, а саме – готовність до самопожертви у хлопців, які прибули для допомоги військовим. Пам’ятаю, що серед них були Ян Грецишин, Паша Янок, які, маючі автомати та “коктейлі Молотова” п’ятьма групами по 5 осіб були готові зустрічати орків, які рухалися зі сторони Крут, і в разі прориву, закидати коктейлями та швиденько відступати… Усі розуміли ризики, але без вагань пішли займати позиції за дворами по вулиці Франка… Дякуючи Богу та нашим ЗСУ, колона рашистів зупинилася і не пішла на Ніжин.
–Відомо, що Ви займалися евакуацією людей з Чернігова та області. Розкажіть, як це відбувалося.
-Евакуації, як такої не було, це було заборонене слово, а вивезення людей, особливо з Чернігова, відбувалося щодня, і дедалі все тяжче.
Значну допомогу як у транспортуванні людей, так і підвозі гуманірних вантажів, зробили хлопці з церкви Євангелістів, які практично цілодобово курсували між містами і допомагали всім людям. Ми також вивозили чернігівчан та декілька разів організовували виїзд людей з Ніжина, які не мали власного транспорту.
Запам’ятався останній рейс, коли практично цілу добу із-за обстрілів мосту ми не могли виїхати з Чернігова. Того дня ми зібрали людей, переважно це були жінки з дітьми, а ще забрали пораненого бійця. Коли доїхали до мосту, нас протримали декілька годин, а потім повідомили, що з Чернігова виїзду більш не буде, місто в кільці, бо рашисти вже в Количівці… і зараз буде обстріл дороги, де ми знаходимося.
Тож всю колону, яка простягалася до Катеринівської церкви, терміново розвернули, і всі повернулися до Чернігова. В той час Чернігів безперестанку бомбили, прильоти були постійно. Коли ми виїжджали з міста Че, я бачив в очах людей надію, сум і радість разом, а коли поверталися, то побачив відчай, адже це була дорога назад, практично в пекло.
Тож тоді я запитався у них, можливо, переночуємо усі в автобусі, щоб не розходитися, а зранку спробуємо прорватися?.. Більшість погодилася, а одна жіночка люб’язно запросила всіх до себе, зі словами, що у неї дім великий, і всі розмістимося.
Тож люди поїхали, а я пійшов шукати «шляхи можливого виїзду» до тих, кого знав у Чернігові. І вже біля п’ятої ранку нас провели до мосту, адже була комендантська година… і коли ми трохи постояли біля мосту, нам дали знак швиденько їхати, тож, дякуючи Богу та ЗСУ, ми одними з останніх прорвалися на Ніжин і вивезли людей.
Хотілося б подякувати водіям, власникам автобусів, волонтерам, людям, які займалися вивозом людей під обстрілами і постійно робили добрі справи. Це було вкрай складно, бо логістика постійно змінювалася і можна було вскочити в халепу самому, і людей з собою потягнути. Від себе хотів подякувати водію, з яким я мав справу і який жодного разу мене не підвів – Григорій Сябер, та власнику автобусів Роману Бойко, який ніколи не відмовив у транспорті.
– Цікава історія: Ви один з перших пригнали «бандеромобіль» і начебто самі їздили за ним? Також привозили тепловізори, бронежелети й іншу гуманітарну допомогу… Як це відбувалося?
– Так, було багато історій по налагодженню співпраці та взагалі самій системі доставки допомоги. Я переважно займався пошуком гуманітарної допомоги та логістикою. То ж ще в перший тиждень ми разом Наталією Березкою, Тетяною Плетневою та Валерієм Салогубом домовилися з Ужгородом, Мукачевом, Львовом та іншими містами про співпрацю, а також багато друзів з Західної України почали самі телефонувати і пропонувати посильну допомогу.
Перші гуманітарні вантажі пішли в Ніжин, це була Німеччина, Польща… Разом з Михайлом Фельбабою з Мукачево та Олексієм Стешиним з Тернополя ми передавали в перші місяці вкрай необхідне тоді військове обладнання, так, і я пригнав мікроавтобус для ЗСУ, бо сказали, щоб сам особисто приїхав, бо іншим не віддадуть. Його передали Ніжинській військовій частині.
Потім разом з Анною Крисюк та «Міжнародним штабом підтримки українців» передали сотню бронежилетів та військове обладнання і тонни гуманітарки.
Паралельно з пошуком допомоги вирішували проблеми з транспортом та паливом, адже треба було довезти все до Ніжина… Непросто було знайти фури, щиро дякую командиру військової частини Миколі Кушніру, який допомагав у цьому питанні, а також ніжинським підприємцям, які надали свої вантажівки – Сергію Пасулько та Володимиру Зозулі, та організаціям і підприємствам, які всіляко сприяли в допомозі доставки вантажів.
-По багатьох проектах Ви були не тільки ініціатором, але й безпосередньо їх реалізовували. Ви разом із заступником міського голови Іриною Грозенко першими запропонували відновити комбікормовий завод і робити на ньому борошно. Багато хто не повірив в цю ідею, чи не так?
– Так, були у декого сумніви, але за тиждень все ж таки до нас прислухалися, і бригада приступила до ремонту обладнання.
Тут хотів би виділити директора КП “СЄЗ” Владислава Кормана, який, пам’ятаю як зараз, підійшов до мене і сказав: “Я спробую зібрати людей, і ми зробимо максимум із можливого”. Потім підключилися насправді багато небайдужих людей… Результат ви знаєте.
– Які ще були подібні цікаві проекти?
– Насправді робота була різноплановою, новою, до кожної ситуації потрібне було випрацювати нове рішення і застосовувати самими вигадані нові механізми. Ось, як наприклад, по співпраці з МХП.
Через знайомих ми вийшли на адміністрацію компанії і домовилися за допомогу м’ясною продукцією. Але в той час всі боялися везти до нас будь-які товари і не давали автомобілі для перевезення. Тож потрібен був рефрежератор та водій, і головне – розуміння маршруту. Адже тоді кожен день вносив свої корективи, орки проводили наступ або обстріли як з боку Чернігова, так і з боку Нової Басані та Ірпеня.
З авто, врешті-решт, ми вирішили питання, завдячуючи людяності керівництва МХП, яке все ж таки під особисту відповідальність надало рефрежератор, за що їм безмежна вдячність, як і за м’ясну продукцію, яка і зараз стає в нагоді. До речі, деяку її кількість ми і на даний час зберігаємо як запас на всякий випадок, і за це велика подяка Андрію Білому та працівникам його підприємства, яке безкоштовно його зберігає.
Водія нам послав Бог, по-іншому сказати не можу, бо з першої до крайньої поїздки з нами був Сергій Каширин, який їхав по «шляху життя» (я так його називав, це траса через Остер на Київ, бо була єдина дорога на той час до Ніжина) і не відмовлявся жодного разу вийти в рейс як в Черкаську область, так і на інші маршрути. І знову ж проблемою було знайти паливо для рефрежератора, адже не мало не багато, а кожен рейс потребував біля 600 літрів дизпалива. Тож заправляли і за власні кошти, і люди допомагали, але основну частину допомогали міська рада та міський голова Олександр Кодола, який у співпраці з колегами та військовими віднаходив можливість допомагати з паливом.
До речі, не тільки по цьому проекту. Всі фури зі Львіва та інших міст, а тільки я знайшов і завіз до Ніжина 8 фур, треба було заправити паливом, якого тоді катастрофічно не вистачало. Але хочу сказати, що буквально за лічені години все вирішувалося і налаштовувалося, мабуть, допомогав той адреналін, який тоді всі відчували, та розуміння відповідальності за процес в цілому.
-Чим ще Ви займалися, як Ваш бізнес працював у цей час?
-Чим ще займався? Уже всього і не згадаєш, усе швидко змінювалося… Ніжин – місто невелике, всі бачили, хто що робив. Бізнес адаптувався до нових умов. Від компанії “Таксі Лідер” передав на ЗСУ три автобілі, обладнання, рації. Чим міг мій бізнес, тим і допомагав, хоча, чесно, тоді було не до нього…
– Як Ви вважаєте, які помилки були допущені за цей час і чому, на Вашу думку, в перші місяці вражій орді не вдалося перемогти Україну?
– Почну з крайнього питання. Ви знаєте, у мене було трепетне відчуття, аж до мурах по тілу, коли я бачив, як в перші дні повномасштабного вторгнення сотні ніжинців добровільно прийшли отримували зброю!.. Я був настільки гордий нашою нацією, нашим Ніжином!.. Тому моя відповідь буде наступною: народ України зупинив цю навалу своїми силами, своїм духом, можливо, навіть і влада такого не очікувала… І, звісно, самопожертвою воїнів ЗСУ…
Щодо помилок, то я скажу про місцевий рівень, хоча, підозрюю, така ж ситуація в багатьох територіальних громадах. Я вважаю великою і прикрою помилкою втрату часу, а це майже півроку, у відсутності належної уваги ДФТГ, місцевому осередку самооборони. Справа в тому, що велика частина чоловіків з тих чи інших причин не можуть покинути місто, але готові захищати свою землю. Це досить великий людський ресурс, який можна об’єднати, навчити, закріпити бойові завдання на відповідних локаціях, іншими словами, підготувати силу опору за місцем проживання. До цієї сили опору мали б увійти ті, хто бажає добровільно тренуватися кожного тижня і захищати своє місто. Подібна практика існує в Ізраїлі та інших розвинутих державах світу.
На жаль, ми не тільки втратили час, але й трохи охолодили запал у людей, не направивши їх у русло практичних навчань та відповідних дій в умінні поводитися зі зброєю, елементарному тактичному розумінні для захисту рідної землі, а зробивши з них, як максимум, охоронців і більшу частину свого часу вони просто були незадіяні. Але ще є час, і дуже хотілося б, щоб ми це виправили. Адже якщо створити злагоджену ефективну систему оборони з «місцевих» в координації та комунікації з ЗСУ, це було б вкрай неприємно для орди.
-Нині біля Ніжина відносно тихо… Чим Ви зараз займаєтесь?
-Війна ще триває. Кожен з нас робить саме те, що має, і тримає свій фронт. Зараз займаюсь безпосередньо тим, за що несу відповідальність, а саме: разом з командою намагаємось робити все, щоб наше прекрасне древнє місто повноцінно жило і розвивалося в усіх напрямках, наскільки це нині можливо. Стараємося працювати так, щоб ті ніжинці, які змушені були виїхати з міста, швидше захотіли б до нього повернутися. І щоб зима, до якої нас готують, пройшла з максимальним комфортом для громади. Допомагаємо всім можливим ЗСУ ! І надалі будемо робити все, щоб наблизити нашу перемогу. А вона – неминуча!
… Якщо підбити підсумок нашої розмови, то ми, як журналісти, головним меседжом виділили в кожній відповіді Сергія Миколайовича наступне – об’єднання зусиль та згуртування людей задля перемоги. Цілком можливо, що саме це допомагає нашій нації вистояти та не зламатися і проганяти ворога з рідної землі.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.
