Село Велика дорога Чернігівської області, що фактично розташоване вздовж автотраси, одразу після початку повномасштабного наступу росії на Україну стало транзитним пунктом для окупантів.
Життя тут завжди рухалося разом з потоком машин, однак 25-го лютого цей рух на військовий лад перекроїли колони російської військової техніки.
“Мабуть в певній мірі нам пощастило. Окупантів тут звісно було не злічити. Танки, БТРи, вантажівки з солдатами тут проїздили сотнями. Та жителів принаймні не катували, як в інших селах”, – розповідає староста Великодорізького старостинського округу Катерина Подолянко.
За словами жінки, перші окупанти знайшли на околиці села 25-го лютого. Одразу після потягнулась довга колона техніки, яку тут лишали на ремонт, час від часу щось просто кидаючи або відтягуючи на подвір’я місцевих мешканців.
Катерина Подолянко розказала журналістам історію життя Великої дороги за час окупації. Жінка стала свідком численних воєнних злочинів росіян. Зокрема, вона на власні очі бачила, як окупанти розстріляли будинок з мирними мешканцями. Внаслідок цього обстрілу троє людей загинуло.
“Одного дня у двір будинку по вулиці Гоголя, 91 заїхало два танки і два БТРи, розвернули свої дула і впритул розстріляли цей будинок. У той момент там перебувало троє дорослих та двоє підлітків – дівчата 14 і 18 років.
Будинок загорівся, почав розвалюватись, однак з нього все ж вдалось вибратись усім п’ятьом. Сильно обгоріли, з осколковими пораненнями, та все ж живі. На них росіяни уже і не дивились, розвернули свою техніку та й поїхали до сусідніх будинків.
Звісно ніяка швидка допомога до нас не доїхала б, тож стежками доправили постраждалих до Лосинівської лікарні, а звідти уже їх вдалось евакуювати до Ніжина. На жаль, троє дорослих – Ольга Очуль, Валентин і Людмила Семенови, від отриманих травм померли в медзакладі. Дівчатам пощастило більше, вони змогли вижити, зараз проходять реабілітацію”.
Також росіяни грабували місцевих мешканців, залякували та виганяли з будинків:
“Мародерили безбожно. Харчі забирали, техніку, які не які прикраси. Позаймали будинки, а самих селян повиганяли на вулицю. Благо свої ж односельчани взяли до себе, а то б, звісно, померзли. Йти на початку було нікуди – вздовж траси постійно їздили російські патрулі. Поставили свої блокпости. Ніби розв’язка транспортна у них тут була. Їхали сотнями на Лосинівку, Монастирище, Талалаївку.
Облаштували тут свій польовий госпіталь в нашій школі. Вже після деокупації, як руки наші дійшли там прибирати, побачили що вони наробили – все розбите, загижене. Скрізь крапельниці, кров повсюди, бруд, ганчір’я. Вікна, столи, шафи – все потрощене. Нащо це було робити – не ясно, адже самі ж тут сиділи, такий собі штаб зробили”.
Подвір’я школи росіяни перетворили на міні-плацдарм для техніки. Тут у них були і ремонтні майстерні, і позиції, в яких ховали “Смерчі” та “Гради”, і просто “стоянки” для техніки, на якій приїздили солдати та офіцери.
“До селян у них відношення було якесь зверхнє було чи що. Не так щоб дуже агресивне, скоріше як до речей, які за потреби можна просто ногою відкинути. Танками своїми прямо у двір заїжджали і ставало зрозуміло – краще з хати швидко забратись, якщо не хочеш аби було гірше”, – згадує Катерина Подолянко.
Староста наголошує – у перші тижні в діях росіян відчувалась впевненість, типу постоять тут кілька днів і поїдуть далі аж до Києва. Але чим далі, тим зрозуміліше ставало, що просуватись далі нема куди. Техніка поверталась обгоріла і побита, поранених назбиралось вже на цілу лікарню.
“31-го березня росіяни почали відходити. До третьої години дня ще правда відстрілювались. І танкамами щось туди-сюди їздили, і гармати якісь бахкали, і ракети випускали. А потім якось в один момент все замовкло, залишки окупантів швидко зібрались і поїхали. При тому виїхали на ту саму дорогу, якою заїжджали до нас – на Комарівку, Бакаївку, Андріївку і далі на Припутні”.
Загалом, констатує Катерина Подолянко, від рук окупантів в селі вщент згоріло 15 будинків. Ще 44 було пошкоджено снарядами на кулями.
Після звільнення Великої дороги будинки почали відновлювати. Поставили нові вікна, залатали дірки, перекрили, де змогли, розтрощений дах:
“Люди насправді повернулись майже всі. Хіба ті у кого від хат одні стіни лишились, то, звісно, назад вже не приїздили – нема куди. А так – всі наші з нами. Життя поступово повернулось у Велику дорогу”.
Павло Лісниченко
