Іноді, зустрічаючи цього юнака в юрбі перехожих на вулиці, зазвичай усміхненого, непосидючого, що аж струмує енергією та позитивом, складається враження, що все в його молодому житті відбувається найкращим чином. І тільки порожній правий рукав сорочки налаштовує зовсім на інші думки…
Обрав професію – захищати Батьківщину
Свою біографію 22-річний носівчанин Діма Гармаш ще може легко вмістити у кілька офіційних рядків. Народився… Навчався в школі… Вступив на професійне навчання… Строкова служба… Війна… Саме через неї, кляту, у нього поки що єдина професія – захисник Батьківщини. Була…Своїх дев’ять шкільних років Дмитро навчався у Носівській ЗОШ №1, паралельно займався на хореографічному відділенні міської школи мистецтв, танцював у складі зразкового хореографічного колективу «Світлячок» під керівництвом Світлани Сеник.
Утім, шкільний атестат вже отримував у Досліднянській – туди було ближче від Ставка, де він жив у своєї бабусі Валі й діда Олексія Москаленків.Професійне навчання хлопець вирішив продовжувати у Київському професійно-енергетичному ліцеї. Вибору внука бабуся Валентина Миколаївна щиро раділа, вважаючи, що спеціальність слюсаря-електромонтера нині затребувана й шанована, тож внук без шматка хліба не залишиться. Утім, до диплома у хлопця справа так і не дійшла. Покинув.Отримавши законного прочухана від бабусі за своє перше начебто вже й доросле, та не продумане рішення, Діма влаштувався на роботу в компанію «Фозі-фуд».
Але попрацювати там довго не встиг – на хлопця вдома вже чекала військкоматівська повістка. Від військової служби Дмитро не втікав, а тому пройшовши медичну комісію, вже з першим призовом пішов на службу.Місяць військового злагодження у «Десні» для призовника Дмитра Гармаша минув швидко й незабаром солдат вже вдягнув на себе військовий однострій морського піхотинця. Служив у Миколаєві, зенітчиком на ЗУ-23-2 у складі славнозвісної 36-ї Окремої бригади морської піхоти. Тієї самої, що у 2014 році не присягнула на вірність загарбницькій росії, а передислокувалася з Криму на материкову Україну.
Військова служба Дмитру подобалася. Хороший, злагоджений та дружний колектив, сучасна надійна зброя, за якою він із задоволенням доглядав, часті навчальні стрільби, в ході яких у молодих солдатів шліфувався бойовий гарт справжніх морських піхотинців. Виїжджали в сектори на охорону повітряного простору та наземних кордонів від уявного противника, хоч на той час ще навіть не думали, що ворог вже давно націлився поглядом і зброєю на всі, без виключення, наші українські землі. Через кілька місяців строкової служби хлопець вирішив укласти трирічний контракт. Був серпень 2020-го року…
А завтра почалася війна
Війна для зенітників 36-ї ОБМП почалася ще за кілька днів повномасштабного вторгнення русні на територію України. Зенітна установка Дмитра стояла на другій лінії оборони, в секторі між Маріуполем та Водяним. Звідти на наших морпіхів і полетіли перші рашистські літаки. Згодом додалася артилерія, пішли танки і піхота…Хлопці трималися, скільки могли. А коли ворог почав обходити нашу лінію оборони з флангів, морпіхи отримали наказ відступати до Маріуполя й зайняти оборону біля «Азовмашу». Там вони героїчно билися аж до дванадцятого квітня, коли їх оточила «гримуча суміш» з найманців так званої другої армії світу. І хоч казали, що проти наших морпіхів воювали тільки денеерівці, однак, за словами Дмитра, там були вишколені регулярні російські війська, спецпризначенці, буряти, кадирівці та інші заброди-найманці… Можна було б спробувати прорвати це щільне вороже кільце, але для наших вже неймовірно виснажених воїнів, серед яких було багато поранених, з невеликим запасом зброї та боєприпасів це вже була вірна смерть. Полон же давав хоч якусь надію вижити, особливо для поранених. Серед п’ятдесяти поранених піхотинців у російський полон потрапив і Дмитро. Ще наприкінці березня він отримав важке осколочне поранення руки, яку через ризик зраження довелося ампутувати. Навіть важко уявити, що вже тоді довелося перенести юнакові, адже ця так звана хірургічна операція проходила у неймовірно важких польових умовах, за відсутності спеціальних інструментів та достатньої кількості необхідних медикаментів…
Тричі готували на обмін. І повертали в Оленівку…
-У нас відібрали всі документи, запхали в бус й кілька днів возили по окупованій території, – згадує Дмитро. – Тільки через кілька днів повернули в Донецьку область. Висадили в Оленівці. Аби залякати, всіх вишикували й двох чоловік відразу ж показово розстріляли. Решту з тих, хто залишився, по черзі били, не зважаючи на фізичний стан та ступінь поранення. Щоб ми не померли з голоду, раз на день давали щось схоже не пшеничну кашу та два окрайці хліба. Пили смердючу технічну воду з присмаком іржі. Спочатку їхні військові медпрацівники імітували надання нам якоїсь першої медичної допомоги, пізніше доручили це робити нашим полоненим медикам…За кожної першої-ліпшої нагоди полонених українських солдат будь що намагалися принизити неодумки-охоронці. І тільки через півтора місяці їм вперше оголосили про обмін пораненими…Можна тільки уявити собі радість цих змучених постійним тяжким фізичним болем, психологічно надломлених юнаків і дорослих чоловіків, сильних воїнів, мужніх захисників, у яких зажевріла іскра надії на майбутнє життя.
Але… Відібравши найтяжчих поранених, замість обміну їх привезли в одну з Луганських колоній суворого режиму. Тримали в камері, де замість сімнадцяти одночасно перебувало сорок сім військовополонених. Хлопці спали по троє на одній вузькій тюремній «шконці», ділилися один з одним одягом і цигарками, яких вдавалося обміняти в охоронців і жили надією вийти на волю. Однак через десять днів їх знову, вже вдруге, повернули назад, в Оленівку.
Цей тричі проклятий шлях на Оленівку Дмитро впізнає й через двадцять, і через сорок років навіть із закритими очима… Шлях втрачених надій і марних сподівань.Тож коли через місяць поміж охоронцями знову зайшла мова про майбутній обмін, Діма просто перестав у це вірити. Знову Донецьк. Знову автобус. І телефонні розмови між охоронцями, що хтось запізнюється, якась сторона обміну не встигає. І постійні принизливі мати. Але ні. Цього разу їх везли вже в Запорізьку область…29 червня. Цей день став ще одним днем його народження. Ці емоції важко передати. Біль. Радість. Сльози. Щастя. Не дай Боже їх ще комусь відчувати ось в таких ситуаціях… Перший дзвінок, який Дмитро Гармаш зробив, ступивши на рідну українську землю, був дзвінок бабусі. Саме її номер був єдиним, який залишився у пам’яті. А потім попросив цигарку…
-Які тобі?- до нього вже поспішала дівчина-волонтер. Чомусь попросив «Вінстон», їх він палив у своєму далекому, ще довоєнному житті…Далі в Діминому житті була лікарня у Нових Санжарах на Полтавщині. Затим майже рік лікування та реабілітації у Львові. Практично скрізь на всіх етапах колишніми військовополоненими опікувалися волонтери. Підказували, як потрібно діяти, щоб отримати документи чи поновити банківську картку. Ці люди завжди підтримували морально, привозили речі й продукти харчування, возили колишніх полонених на обстеження й лікування. Вони, як добрі янголи, приходили тоді, коли були найпотрібніші, й продовжують робити це зараз. Здається, для них взагалі немає невирішуваних питань чи проблем. А найголовніше, що вони це роблять безкорисливо, за велінням своїх щирих і відкритих до людського болю та проблем сердець…
І багато планів на майбутнє
-Наскільки кардинально змінилося твоє життя після полону?- запитую у Дмитра.-У серпні цього року закінчується мій військовий контракт, – з гіркотою в голосі іронізує мій юний співрозмовник.– А взагалі намагаюся про це не думати. Я тут і це вже чудово, – відповідає. – ЦЕ вже сталося і щось змінити чи відмотати час назад не можна. Поки ще перебуваю на реабілітації. Мені вже практично зробили біонічний протез – волонтери допомогли знайти фірму. Харківський реабілітаційний центр «Ортсабо» займається виготовленням багатофункціональних біонічних протезів кінцівок. Руку вони вже зробили, тепер чекаю на культєприймач. Дуже на неї розраховую, адже вона відчуває м’язові та нервові імпульси й буде як власна.Буквально під час нашої з Дмитром розмови у нього задзвонив мобільний.
Поговоривши по телефону, на обличчі хлопця знову засяяла усмішка:-Це з приводу протеза. Сподіваюся,що скоро вже з’явиться. Бо вже маю багато планів й хочу якомога швидше повернутися до повноцінного життя. Купив собі невелику квартиру, треба робити ремонт. Вже навчився з однією рукою їздити на мотоциклі. Та й на роботу треба влаштуватися, бо ж хочу допомагати бабусі, своїм сестричкам-школяркам.
Я тепер загартований. Справлюся. А головне, що поряд зі мною є та, хто підтримує мене і надихає, і заради якої я справлюся з усіма труднощами…
Катерина ГАВРИШ.
На знімках ( з фб-сторінки Дмитра): Дмитро Гармаш на сцені й під час армійської служби; у колі побратимів.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
