За кожним камуфляжем – своя історія. Усі наче різні, але у них багато спільного. Й одне із того, що об’єднує – це боротьба за волю та любов до рідної країни.
46 річний Олександр Іванович Л. родом із Ніжинського району, що на Чернігівщині. Там і минало життя чоловіка. Він батько двох чудових донечок, яких дуже любить. Ніколи в армії не служив і навіть подумати не міг, що колись доведеться бути у складі ЗСУ. Працював начальником охорони на одному із місцевих підприємств. Так було до 24 лютого 2022 року.
– Лютий… Ніби світ перевернувся. Не вірилось в те, що відбувається. Але водночас не було паніки. Я розумів, що не час складати руки та чогось чекати. Пішов у військкомат, щоб стати на облік і разом із військовими захищати рідну державу від ворогів. Тоді ж мене і мобілізували, – розповідає Олександр.
Потому доброволець був направлений в один із навчальних центрів, а через деякий час, для подальшого проходження служби – у 23 інженерно-позиційний полк Командування Сил підтримки Збройних Сил України.
Відтоді Олександр, вже у новому для себе статусі, почав виковувати покладені на нього завдання. Почались перші ротації.
– Я вперше сів за екскаватор. Важка це праця, але з кожною ротацією ставало трішки легше. Загартованість і досвід робили своє. Нам доводилось виконувати бойові завдання вдень і вночі та за різних обставин, – розповідає солдат Олександр, машиніст екскаватора в одному із підрозділів полку.
Найдовша ротація захисника тривала 9 місяців. Військовослужбовці, котрим доводиться служити разом з Олександром кажуть, що він дуже добра та щира людина, а також відважний та надійний побратим.
– Буває, що втома валить із ніг. Сили наче покидають, але ми всі знаємо чому ми тут. За плечима у нас рідні, близькі та вся Україна. Тому лише вперед – до перемоги. Я тут, бо хочу, щоб мої донечки щасливо жили у вільній державі, – підсумовуючи каже захисник.
Служба зв’язків з громадськістю
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
