Василь Петрович Прохорський народився 4 травня 1980 року в селі Щуча Гребля Бахмацького району Чернігівської області. Мав молодшого брата Сергія. Предки Василя по батьківській лінії були козаками Прохорівської сотні Ніжинського полку.
Після школи Василь відслужив строкову службу, повернувся додому й зрозумів, що в селі роботи не знайти. Тому відразу ж поїхав до столиці. Побачив набір до лав міліції й пішов туди служити. Паралельно вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом на спеціальність «Правознавство». Василеві, як чесній і порядній людині, було надзвичайно важко працювати у цій структурі, адже зарплатня копійчана, а «заробляти» нечесно хлопець не вмів. Крім того треба було платити за навчання, допомагати мамі, бабусі, молодшому братові. Тому Василь прийняв рішення змінити роботу, хоч і мав позитивні характеристики та міг стати перспективним правоохоронцем. Він зробив це заради головної жінки, що не тільки подарувала йому життя та завжди піклувалась про нього, а й вклала в нього щиру душу, повірила в його сили й виховала в найкращих духовних і патріотичних традиціях. Прийшов час віддати синівські борги: взяти під свій контроль втрачене мамине здоров’я, дати їй можливість відчути себе жінкою – нарешті зупинитись і перепочити, не думаючи більше про кожну збережену копійку… Тепер він про це попіклується. Закінчить навчання, буде багато працювати, і матуся ні в чому не зазнає нужди. Йому хотілось обійняти маму й ніколи не відпускати зі своїх обіймів, дякуючи за кожну хвилинку свого життя, за любов і ніжність, так щедро йому подаровані, за безсонні ночі, за мозолі на руках, за сльози в прекрасних очах, за материнську безкрайню ласку…
Був розлучений, дітей не мав. Василь з пошаною і любов’ю завжди промовляв слово «Мамо», але за своє коротке життя так і не сказав слова «Тато». І сам не став татом, хоч дуже мріяв. Не встиг – його квітуче життя обірвалося на піку бажання створення повноцінної сім’ї: з дитячим щебетом, з домашнім затишком, зі щасливою посмішкою коханої та неперевершеним, як у мами, ароматом домашньої їжі…
Не судилося. Всі, хто знав Василя, говорять про нього найтепліші слова, згадують доброго, завжди усміхненого хлопця, як віруючу в Бога високоморальну молоду людину, що завжди дотримувалася посту, любила родину, людей і неньку-Україну.
Участь у Революції Гідності. Коли 2013 року в Києві почалися масові протести, Василь Прохорський підтримав мітингувальників і допомагав медикам Майдану.
Світла людина зі світлими думками і вчинками, – так характеризують Василя його однолітки з Дмитрівки. На Майдан також вийшов, тому що образили цвіт нації – молодь, яка хотіла кращого майбутнього для своєї держави. Не міг не вийти, інакше не був би тим Василем, якого всі знали: порядним, сміливим, гідним і справедливим. На Майдані не був самооборонівцем, а працював після роботи волонтером: купував і приносив ліки та інші необхідні речі захисникам, допомагав медикам виконувати їх професійний обов’язок…
Коли у січні 2014 року ситуація у столиці загострилася й на вулиці Михайла Грушевського з’явилися перші загиблі, Василь Прохорський сказав матері, що хоче чергувати на Майдані постійно.
Удень 18 лютого 2014 року Василь був на роботі, однак, дізнавшись про атаку силовиків та жертви серед мітингарів, дістався центру столиці. Зателефонував молодшому братові й повідомив, що він на Майдані, допомагає пораненим.
18 лютого був на роботі останній день, вів себе, як завжди: професійно, щиро, весь час посміхався, але після дзвінка побратима з Майдану, став хвилюватись, весь час читав новини, був сам не свій… Микола Болобан, що працював з ним у той день пригадує, що Василь поїхав на Майдан ближче до вечора, виконавши роботу в охоронній сфері.
О 20:30 чоловік був на вулиці Інститутській неподалік барикади “Львівська брама”. У цей час силовики відтісняли активістів до майдану Незалежності. Василь Прохорський допомагав медикам виносити поранених, коли у нього влучила куля. Ввечері йому зателефонував начальник Руслан Молодик, який дізнавався, чи всі колеги добралися додому, чи все в них добре, адже транспорт не працював.
Василь не відповів не тоді, ні на другий день вранці. На роботі також не з’явився. Пізніше незнайомий голос відповів на дзвінки та повідомив, що куртку, документи й телефон було знайдено біля Михайлівського собору.
– Я ще подумала тоді, – додала Світлана Миколаївна, що він зараз десь у буцегарні, і мабуть без куртки, йому холодно. А він тоді уже захолов,- заплакала мама.
З цього моменту всі почали шукати Васю, повідомили на Євромайдан SOS, розклеїли фото, об’їхали всі лікарні, телефонували в морги… Ніякої інформації не було. І лише в суботу 22 лютого після тривалих розшуків зниклого без вісті колеги, його тіло знайшли у морзі Центру судово-медичної експертизи МОЗ України (на вулиці Оранжерейній).
– Знайшов його друг Віктор,- розповів Руслан Беньо. Тіло Василя було синім, зуби вибиті, за довідкою – кульове поранення в потилицю … Ніхто не знає, як це сталось. Відомо лише, що він допомагав пораненим і медикам.
Через декілька місяців слідчий розповість матері страшну «правду» його смерті. Василя спочатку було жорстоко побито, а вже потім розстріляно: 5 куль і 6 поранень, в тому числі картеччю.
Василеві Прохорському було 33 роки.
Пошанування. Василя Прохорського поховано на Чернігівщині в селищі міського типу Дмитрівка на алеї Слави. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Василеві Прохорському було присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив його медаллю “За жертовність і любов до України”, а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет Василя Прохорського викарбувано на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві, а також на Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові. 26 вересня 2014 року у Дмитрівці встановлено пам’ятник на честь Прохорського, елементом якого стала символічна майданна шина. На фасаді будівлі школи, в якій навчався герой, відкрито меморіальну дошку. Розпорядженням міського голови Чернігова в лютому 2016 року на знак пам’яті про Героя України Василя Прохорського перейменовано колишню вулицю Ленінградську.
У лютому, на роковини смерті Василя, біля меморіалу в Дмитрівці його мати Світлана запалить 104 замовлені поминальні лампадки за кожного загиблого героя Небесної сотні – славних новітніх Героїв України, серед яких і її Василько.
А навесні тисяча тюльпанів, висаджених материнськими руками, ніжними кольоровими обіймами пригорне останній прихисток її сина, приверне увагу перехожих, привітає їх величними голівками, що, немов солдатики, приймуть почесну варту біля героїв різних поколінь, що віддали найдорожче, що мали, – життя в ім’я гідного майбутнього людей на цій Богом даній землі.
Майстри складали пишні ікебани,
Які естетів будуть звеселять.
А мати садить тисячу тюльпанів
Навколішки. Для свого Василя.
Кровиночки. Лелеки так барились –
Всі очі прогляділа – десять літ.
Жаданий день – тоді з’явились крила,
Коли нове життя прийшло у світ.
Тюльпан зростає швидко з цибулини,
За рік чи два – красиво зацвіте.
Але непросто виростить дитину,
Ще й виплекати серце золоте.
Він ріс ласкавим, чемним – справжня втіха.
Господь – у серці, небо – у очах,
Надійність, завжди стримана і тиха ,
У дужчого синівського плеча.
Вони ж такі! Це Прохорівська сотня !
З мандрівок стільки вражень – аж горів!
Звертались люди – не відмовить жодному,
Скількох людей теплом своїм зігрів!
А тут Майдан – від краю і до краю!
Носив він ліки, всім допомагав.
“Рабів до раю, мамо, не пускають”,-
Повторював глибокі він слова.
Тюльпани квітнуть – келихи глибокі.
Купаються в них бджоли і джмелі.
Рахує мати “до” і “після” роки…
Такі, мабуть, безсмертні Василі.
Його тоді так люто катували,
Вгризались кулі в тіло молоде.
Ці 33. Ісуса вік. Так мало!
Тяжкий той хрест. І мученицький день.
Мов неофіти. “Сину, подивися!-
Добро рятує людство, а не мста”.
На схилі мати висадить іриси –
Жовто-блакитний український стяг.
І Прохорівська сотня, і Небесна –
то наша слава й незнищенна суть.
І тисячу тюльпанів будять весни,
Вони на радість знову зацвітуть!
Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка
