Історія Тамари й Романа у новій для них ролі батьків розпочалася з будинку дитини «Надія» у Прилуках ще 10 років тому. Після 9 років шлюбу та багатьох медичних процедур, вирішили усиновити дитину. Звернулися до служби у справах дітей, зібрали документи, пройшли відповідне навчання. Й одного дня їм запропонували познайомитися із півторарічним Артемом.
«Ми не мали жодного сумніву, що знайдемо свою дитину. Ми поїхали, побачили нашого синочка і того ж дня вирішили, що забираємо. Подали документи до суду. За місяць було рішення щодо усиновлення і ми забрали малого», – пригадує Тамара. – «Не знаю, як там пишуть, що роками шукають своїх дітей. Ми своїх забирали одразу, не чекали якихось знаків чи впізнавання душ».
З хлопчиком було непросто: він ріс гіперактивним та емоційним. Батьки не думали, що наважаться мати ще одну дитину. Але через 8 років у родині з’явилася Надійка, якій було 10 місяців, також усиновлена з будинку дитини «Надія».
«Артем підріс, стало легше. Ми хотіли, щоб у сина була близька людина, коли не буде нас. Тоді вирішили, що всиновимо ще одну дитину. Знайомитись їздили разом з Артемом. Коли побачили худеньку дівчинку з переляканими очима, то сумнівів не залишилось», — розповіла Тамара.
Жодних проблем із другою дитиною не було, хоча її побоювалися брати інші потенційні усиновлювачі через психічне захворювання матері. Надійка, яка цього року пішла до першого класу, ніжна та спокійна. Зі старшим братом врівноважують одне одного. Вона, як тиха вода, він – вогонь, кажуть батьки.
У березні 2022 року, коли Ніжин був в оточенні, у районі стояли росіяни, а довкола гриміли вибухи, Тамара бігала містом у пошуках продуктів для дітей. Якось простояла кілька годин на холоді у черзі, щоб купити кістку з обрізками м’яса на суп. А одного разу розплакалася перед банкоматом, бо у Надійки був день народження, хотіла купити іграшку, але в апараті прямо перед нею закінчилися гроші.
І саме у такі тяжкі моменти жінка зрозуміла, що може допомогти ще одній дитині. Це було непросте рішення, чоловік від першого дня повномасштабної війни був у Києві, бо працює в поліції. Побачитися вдалося лише наприкінці квітня. Тамара пригадує, як вмовляла Романа три місяці: поки молоді і є сили. Зрештою чоловік погодився.
У серпні 2022 у родині з’явилася Настуня. Нині дівчинці 2 роки, вона під опікою, адже усиновити її поки що не можна — мати не позбавлена батьківських прав.
А мама вже трьох дітей додає:
«Саме зараз можу сказати, що ми повна родина, одне ціле. Саме Насті не вистачало для складання нашого родинного пазла. Але він би не склався без допомоги фахівців із Служби у справах дітей Ніжинської міської ради. Завдяки їхній співпраці та психологічній підтримці ми наважилися на те, щоб стати батьками для трьох дітей», – ділиться Тамара та радить не боятися труднощів.
Перш ніж прийняти дитину, кожна особа чи родина проходить спеціальне навчання, яке проводять обласні центри соціальних служб. Існує кілька державних програм, за якими відбувається підготовка кандидатів у створення сімейних форм виховання. Найновішу з таких програм розробила міжнародна благодійна організація Партнерство «Кожній дитині», вона допомагає майбутнім батькам підготуватися та прийняти виважене рішення.
«Кожна сім’я, яка виявила бажання прийняти дитину, проходить через етап запитань, вагань щодо власної готовності виростити та виховати дитину. Боятися таких переживань не потрібно, адже таке рішення має бути максимально відповідальним», – пояснює консультант з навчально-методичної роботи міжнародної благодійної організації Партнерство «Кожній дитині» Жанна Петрочко.
Розроблена організацією програма навчання кандидатів в усиновлювачі, прийомні батьки/батьки-вихователі, опікуни/піклувальники та патронатні вихователі допомагає дізнатися про секрети успішного спілкування з дитиною, підвищити власну компетентність щодо її догляду та виховання, проаналізувати різні життєві ситуації, проговорити свої побоювання.
«Саме для цього і проводиться тривале навчання кандидатів в усиновлювачі. Як правило, після закінчення навчання кандидати продовжують спілкуватися, діляться досвідом – тобто ніхто не залишається наодинці зі своїми проблемами. Окрім цього завжди можна звернутися за порадою до тренерів, які проводили навчання, до психолога», – додає Жанна Петрочко.
Важливість навчання для майбутніх усиновлювачів підкреслює й Тамара. Вона досі спілкується з тими, з ким познайомилася ще перед усиновленням дітей. Раніше розпитувала більш досвідчених мам. Тепер може ділитися порадами й сама. Коли діти потрапляють у сім’ю, то ніби оживають, поступово відкриваються, розслабляються – розповідає зі свого досвіду Тамара.
«Всі діти спершу налякані й не знають, як реагувати на дорослих. Деякий час у ступорі та просто спостерігають за тобою. Їдять абсолютно все. Граються тим, що дають. А вже коли починають вередувати й видумувати, то це перша ознака, що дитина освоїлась, почувається у безпеці й промацує межі дозволеного».
Подружжя зізнається: жодного разу не пошкодувало про те, що взяли дітей у родину. Мабуть, взяли б ще і старших, але для цього вже потрібен великий будинок. Утім мріють, що колись він таки буде.
«Якщо в серці є любов і потреба передати цю любов ще комусь, то женіть сумніви. Багато хто переймається за гени дитини, якою вона виросте. Але хочу сказати, що все вийде. Всі труднощі можна здолати», – підсумовує Тамара.
Матеріал створений в рамках проєкту ЮНІСЕФ «Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни», що впроваджується Партнерством «Кожній дитині» за підтримки UNICEF Ukraine на замовлення Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.
