Найбільше Лариса Борисенко боїться лікарень. Хоча вона сама, її мама та бабуся працювали там. Але працювати — одна справа, а лежати безпорадною на лікарняному ліжку — інша. Жінка переносила запалення легень на ногах, з переломом сиділа вдома, аби лишень не потикатися туди, де ліки, уколи та крапельниці.
Лариса Борисенко, голова клубу та однойменного пошуково-рятувального загону «Антарєс».
«Я сильна, тренована людина, тож обіцяла собі, що стан безвиході, безпросвітності, немочі мене точно не накриє. Думала, що я незламна. Але сталася біда», — ділиться жінка.
У березні цього року вона — кінологиня та керівниця пошуково-рятувального загону «Антарєс» — працювала на деокупованій території Харківщини. З командою шукала тіла полеглих військових. Собаки із загону натреновані знаходити і живих, і мертвих людей. Раптом 51-річна Лариса, її 19-річний напарник В’ячеслав Майборода, 48-ми річний командир пошукової групи, майор ГШ ЗСУ Андрій Чернявський і п’ятирічна собака Бєша підірвалися на розтяжці. Всіх контузило.
Тварина вціліла, юнака та майора поранило до стану середньої тяжкості, а от жінку до медзакладу доставили в комі. Лікарі не давали шансів: утрата трьох літрів крові, страшні опіки, уламками посічене все тіло.
А втім, Лариса вижила. Після чотирьох місяців перебування у різних лікарнях, де перенесла десяток операцій, уже кілька тижнів вона вдома, у Павлограді. Кінологиня на реабілітації: вчиться сидіти, ходити, взуватися. У неї болить усе тіло «24 на 7». Але витягує величезна мотивація, що може повернутися до місії з пошуку.
У 10 років у неї з’явився перший собака. А в 14 дівчина вже працювала кінологинею у клубі службового собаківництва.
Жінка здобула медичну та психологічну освіту, але все життя зосередила на собаках. Виросла до тренерки та судді міжнародної категорії, із псами брала участь у чемпіонатах світу. Передусім це були спортивні досягнення, а з 2008-го, коли створила волонтерський загін «Антарєс», додалися й пошуково-рятувальні.
«Насамперед ми шукали живих людей в умовах довкілля та техногенних катастроф. Перше — це зниклі безвісти. Переважно дідусі й бабусі, які йшли кудись із дому, губилися. Через проблеми з пам’яттю та психікою. Інколи такі пошуки вдавалися: бабусю, що пішла в АТБ, виявили на третій день у колодязі, куди вона провалилася; іншу стареньку — в лісі, дезорієнтовану, їй здавалося, що вона у своєму дворі; непритомного хлопця — на соняшниковому полі. Цікаво, що собаки шукають живих не за слідами, а за концентрацією легеневого дихання.
Що стосується техногену (а це землетруси, вибухи газу, обвали будівель) — до війни таке ставалося рідко. Собака могла побути на “техногенці” раз чи два за своє життя. Але через війну і зокрема повномасштабне вторгнення кількість катастроф росте в геометричній прогресії», — розповідає Лариса.
На жаль, фахівців з «Антарєсу» часто викликали на пошуки заблукалих на 6-10 добу, коли шанси знайти людину живою нульові. Тоді жінка усвідомила, що собаки не вміють працювати з тілами. Що в Україні взагалі не готують собак-універсалів, які б шукали і живих, і загиблих, і їхні останки. Довелося удвох із напарником Олександром Лісниченком вигадувати власну методику.
2013-го Лариса підготувала Спаркі — свою бельгійську вівчарку малінуа. Порода й генетика дуже важливі для такого напрямку роботи. Бо далеко не всіх можна натренувати. Для більшості собак смерть — це неприродно. Інколи тварина гарно показує себе на тренуваннях. Натомість у реальності, почувши запах смерті, особливо коли тіл багато, стресує, панікує, просто тікає світ за очі.
Собак з «Антарєсу» почала запрошувати й поліція для допомоги у кримінальних справах. Якось за 4 години пес винюхав труп дівчини, який криміналісти не знаходили 4 місяці, хоча мають своїх собак.
З 2017-го загін «Антарєс» співпрацює з гуманітарним проєктом «Евакуація 200» Генерального штабу ЗСУ, що віднедавна має назву «На щиті». Це єдина кінологічна організація, яку вони залучають.
Зараз люди й собаки шукають полеглих воїнів на місцях боїв, на деокупованих територіях. Окрема робота — на завалах після прильотів. Там — цивільні.
У місіях беруть участь 14 собак, 9 із них — універсали. Є дві «дівчинки» Лариси. Ветеранка Спаркі, якій «путін пенсію не підписав» після влучання ракети у дев’ятиповерхівку в Дніпрі, відпрацювала 22 години. Хоча можна не більше ніж 5.
Спаркі — незамінна в найскладніших локаціях. Її особливість — знаходити загиблих глибоко під землею, замурованих. Перевіряє територію, досліджуючи носом по сантиметру.
Якось на Харківщині хтось із місцевих поховав тіло застреленого росіянами українського воїна в себе на городі. Тим місцем танки й БТРи кілька місяців каталися. Зробили практично асфальт. Де точно поховання — невідомо. Людина, яка знала, виїхала, а ніхто місце вказати не може. І випустили Спаркі. Вона знайшла точку, звідки йшов запах. Зазвичай собака або лягає, або починає копати. (А коли тварина виявить когось живого, то радісно, жваво гавкає — ред.) Перевірили ту точку з іншими тваринами. Є. Загнали екскаватор — і на очах здивованих жителів на глибині 170 см, саме в тому місці, знайшли тіло.
Іншого разу кінологам вказали начебто місце поховання на кручі у чиємусь дворі. Але це за чутками. Усе було настільки рівно, не покопано, наче роками землю не ворушили. Але Спаркі дала знак, що тіло є. Лариса відтягнула її зі словами: «Стара ти стала, помилилася». Пес скривив писок, мовляв, усе-таки є. Команда поїхала з локації, але пізніше вирішила повернутися. Запустили другу Ларисину собаку — п’ятирічну бельгійську вівчарку тервюрен Бєшу. Її особливість — уміння чути запах тіла віддалік, за сотні метрів. Вона підтвердила знахідку Спаркі. Ковшем екскаватора викопали величезну яму. Нічого нема. Люди в розпачі: невже тварини помилилися? Але на глибині двох метрів під старим лінолеумом лежало тіло бійця. Ще й з документами.
Знайшовши людину, тварини тремтять від збудження. Для них це гра. Отримують іграшку, переважно м’ячик. Відразу шматують його, задовольняючи свій інстинкт: здобич треба розтерзати.
Собаки «Антарєсу» стали зірками, їхні фото за роботою на завалах у Дніпрі та Запоріжжі облетіли медіа й соцмережі.
24 лютого 2022 року Лариса ухвалила одне з найважливіших рішень у житті. Їй зателефонували друзі приблизно з 15 країн, що теж працюють у рятувально-пошуковій сфері. Усі кликали до себе разом із собаками (у жінки, крім Спаркі та Бєші, є ще дві домашні собаки-пенсіонерки Філя та Оззі — ред.). Казали: «росіяни будуть у вас уже ввечері».
«Я розуміла, що за кордоном могла би бути класним спеціалістом зі статусом, мала б роботу, соціальний захист. І все склалося б. Але в моїй країні лихо. І ми, наш ресурс, потрібні тут. Розуміли, що будуть обстріли, прильоти. І багато», — пояснює кінологиня своє рішення залишитися.
Нікуди не поділася стара робота з пошуку стареньких, допомога слідчим поліції, а нової додалося стільки, що довелося випускати на пошуки й молодих універсалів. Їх готують із «собачих пелюшок», тобто з 2-3 місяців. І до півтора-двох років. А тут пішов працювати «в реал» пес у 14 місяців.
«Це як діти у 17 років ідуть на фронт, бо треба», — резюмує Лариса.
Не менш як рік готують і асистента для собаки, щоб міг виходити самостійно на пошуки.
Пошуковиця згадує один із перших прильотів у Запоріжжі. Тоді ракета влучила в чотириповерховий будинок.
«Ми розбилися на локації й почали відпрацьовувати кожен свою. Майже відразу собака дав знак: на його спорядженні причеплений біпер-прилад, який подає звуковий сигнал. Розумію, що мені треба йти вгору. А там якесь ганчір’я висить. Перед тим кілька годин пропрацювали співробітники ДСНС. Кажуть: “Та нікого тут нема”. А я простягаю руку до цього ганчір’я, а воно ж присипане пилом, плюс напівтемрява. І розумію, що доторкнулася до чогось важкого. Підтягую до очей і бачу, що то шмат плоті. Свіжа розірвана людина», — розповідає жінка.
Коли Лариса працює, то «вимикає» всі емоції, бо заважають. Навіть якщо шукає знайомих. Робота потребує надвідповідальності. Помилитися не можна, бо після кінологів на завали зайде важка техніка, яка все зачистить.
Емоції можуть накрити жінку після роботи. Особливо коли бачить фото живих людей, яких перед тим збирала по шматках. Ще тліє душа від смерті стареньких.
«Колготочки, панчішки бабусь, тіла яких виглядають із чорного пакета… Це болить», — жінці непросто говорити.
Після повномасштабного вторгнення люди й тварини «Антарєсу» живих людей не знаходили. Не тому, що їх нема. Якщо це приліт у будівлю, то першими приїздять рятувальники. Буквально за 5 хвилин. І вони встигають витягти живих першими. Але якби вони раптом когось не виявили, то пошуковці з «Антарєсу» знайшли б.
Лариса не рахує знайдених «Антарєсом» людей загальним числом, не розділяє на живих і загиблих чи розділених у часі — до вторгнення й після. Знає, що Спаркі знайшла більш як 100 людей за своє життя, Бєша — понад 60.
«Результат нашої хорошої роботи — це завжди чиєсь горе», — зітхає кінологиня.
Лариса має унікальний нюх. Ще в юності, проходячи повз багатоповерхівку, могла сказати, що там є покійник. З роками за запахом навчилася розрізняти, коли настала смерть — 20 хвилин чи дві години тому. Каже, що сама знайде локацію за «ароматом» і спрацює замість собаки. Розвивала в собі цю здібність. Після того, як підірвалася в березні, злякалася, що втратила її. Коли працівники лікарні на візку вивозили жінку на вулицю, вона перенюхувала травинки й квіточки: який запах мають після дощу, коли осів пил, перед розкриттям бутона, після. Наче все гаразд. Ніс «парфумера» зберігся.
Деякі собаки з «Антарєсу» — ще й спеціалісти із психологічного відновлення. Мають міжнародні сертифікати. Їх запрошують у госпіталі та реабілітаційні центри до поранених бійців.
«Я бачила, як до людей, котрі не виходили з палати й лежали обличчям до стінки, підходив собака і лизав руки. Людина оберталась і починала посміхатися вперше за кілька тижнів. Як одному з ветеранів з ампутаціями поклали на руки цуценя, він його погладив і заснув уперше за місяць. І всі шепотілися: “Тихо-тихо, хай поспить”», — пригадує Лариса.
Жінка сама була в жахливій депресії, гризла зубами ковдру й нікого не хотіла бачити. Коли рідні пропонували вивезти на візочку на вулицю, кричала. «Що я там не бачила? Он ведмедика іграшкового краще покатайте!» — згадує страшні місяці відчаю Лариса.
Але її вивозили у двір, а на зустріч бігла Спаркі або Бєша. Перша акуратно ставила лапки на господиню і принюхувалася. Запах ошелешував. Чужий: Ларисі ж дали кров п’ятеро людей, літрами вливали ліки. Але Спаркі все зрозуміла й кинулася лизати руки. Акуратно йшла перед візочком і кожні два-три кроки озиралася. Промовляла поглядом: я з тобою.
Іншого разу донька Лариси привезла Бєшу. Жінка не вірила словам близьких, що та вижила після вибуху. Думала, що заспокоюють. Але та — жива-живісінька — кинулася на руки й зацілувала. Ці зустрічі дали змогу протриматися ще кілька днів. Аж поки стала вишкрябуватися.
«Собаки в мене були завжди й будуть завжди», — промовляє Лариса, і в телефонну слухавку чути, як вони підгавкують. Погоджуються.
Насамкінець запитую, чому вона обрала таку роботу.
«Тих, хто ось так працює зі смертю, дуже мало. Одиниці. В Україні ми всі знаємо одне одного. Усі затяті, крейзі, фанатики. Ми всі вважаємо, що мертві мають право на захист. Завдяки людям, які загинули, є ми. Бійці, які віддають життя, мають бути впевнені, що за ними прийдуть і заберуть їхні тіла. Невинно загиблі від рук ворогів десь у підвалах чи під завалами від прильотів не мають там лишитися.
Ми всі ховаємо близьких і ходимо до них на цвинтар. Так само всі ці люди мають право бути похованими по-людськи. Над ними треба поплакати, погорювати. Родичі мають кудись прийти, покласти квіти.
Я живу цим напрямом і щаслива, якщо вдається когось знайти. Хоч як дивно це не звучало б. Ми маємо забрати людину, щоб вона повернулася додому і впокоїлася. Кажемо в таких випадках: “Повернута з небуття”. Її неприкаяна душа, прикута до непохованого тіла, нарешті стане вільною. Ми в це віримо», — пояснює жінка.
Лариса впевнена, що душа, яка хоче знайтися, допоможе, покличе:
«Буває, фахівець сидить собі, а тоді підривається й біжить десь у хащі. Його веде якесь незбагненне почуття. Кущі ворушаться, і чується крик: “Є тіло!” Або собака тягне туди, де б ніколи не подумав шукати. Ми, пошуковці, віримо, що душі нас ведуть».
Незадовго до 26 березня, коли з Ларисою сталося лихо, вона мала погане передчуття. Але гнала ці думки від себе. У день підриву команда встигла знайти тіло бійця, якого шукали рівно рік. І цього ж дня виповнилася річниця весілля батьків, які померли за рік до цього.
«Вибух був такий, що мала загинути вся група. Але я відчула, що душі тих, чиї тіла ми повертали, боролися за нас. Я в це вірю», — впевнена Лариса.
Поки готувався матеріал, жінка вже почала виходити на майданчик і тренувати собак.
«Так, як було — не буде. Але буде інакше. Нове життя», — каже Лариса. І її впевненість передається через слухавку.
Цей текст є частиною спецпроєкту hromadske до Дня Незалежності.
Джерело: hromadske
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
