Село Велика дорога Талалаївської громади на Ніжинщині перебувало в окупації з 24 лютого до 1 квітня 2022 року. Минуло майже два роки з того часу, а рани, залишені окупантами не загоюються ні на землі, ні в серцях жителів.
Йдемо селом: зруйновані будинки, пусткою стоїть школа, в якій колись лунали дитячі голоси, в одному з подвір’їв досі лежить хвіст від ворожої ракети. Село стоїть тихе, неначе насторожене, люди не поспішають повертатись та відновлювати свої будинки: хто боїться, для когось спомини про пережите надто важкі, щоб жити там, де все нагадує про жахіття війни.
Своїми спогадами з нами поділилась жителька села, яка пережила окупацію.
– Вже два роки пройшло, воно, знаєте, якось так – до цих пір страшно. А ще, як в останні дні було, коли вони ще тут стояли, така ненависть до них. Злість така була. Прокидаєшся кожен день, а вони тут, а вони ходять.
– Вони жили по хатах, де людей не було. Ми вдома не жили, ми жили через дві хати там у людей, тому що у нас 11 березня в кухню приліт був. Ми вже й до того там вдома не жили, бо газу не було. Нас з чоловіком врятувало чудо, інакше не скажеш. Того дня ми збиралися спати в літній кухні. Але врешті-решт вирішили заночувати у сусідів. Це нас і врятувало, бо снаряд прилетів якраз в літню кухню.
– Ось ця кухня. Якби ми там були – то так і загинули б.
А потім також притягнули сюди «Бука», що наші підбили. Його підбили біля школи, а росіян сюди відтягнули його, бо в школі вони сиділи. То відтягнули далі до людей, щоб самим не постраждати. Почалась детонація, осколки розлітались по хатам. Ми цілу ніч бігали, гасили пожежі, дивились, щоб ніде не горіло. Воно раз, потім друга ракета, яку вирве. Ми знов посхвачувалися, було дві години ночі. Побігли гасить в людей. З колодязів усю воду повичерпували, вже багнюку тягали, щоб загасити. Так в ту ніч і не лягав ніхто спати, дивились, щоб не було де пожежі.
Вона показує відео свого обійстя та хати, що зняла після того, як і селі побував «руській мір».
Відео, всередині хати, після того, як там похазяйнували «освободітєлі»: все розкидане та розтрощене.
– Дивіться, унітаз. Напхав папір, став ногами, наклав, а тоді полотенцем накрив. Плиту газову забрали, гардероби опустошили, все, всі одіяла, подушки, всі простині, полотенця, де що було, все, все, все, що можна. Чоловіка одяг ще в перший день, труси, шкарпетки, футболки нові з етикетками. А потім і жіночі речі почали забирати. Вже як відходили вони, то під’їжджають два БТРи і тими двома БТРами все, що можна вивозили.
Питаю в одного: чому ти пішов воювати? Каже: «Я мамі на операцію заробити». Отак, кажу своїй на операцію заробити, а другу маму вбити. Інші казали, що йдуть на війну контрактниками, щоб прогодувати сім’ю, тому що у нас більше ніде заробити. А один прямо сказав: «Ми приішлі, для того, чтоби ви жилі, как ми». Вони з сіл всі переважно були. З Іркутської області.
– Пили вони всі багато. І пігулки якісь. Ковтне – горілкою зап’є, і як дурне робиться. Якось заходжу – воно кобилу з сараю тягне. Кажу: залиш кобилу, нащо вона тобі? – В развєдку паєду- відповідає.
Я кажу, постав, яка розвідка? А в нього такий кинджал і дивиться божевільними очима.
– Боялись вони дуже, все нациків шукали. У нас тут ось коли клали вагонку, то трохи не вистачило, то іншим кольором шматок був, то думали ті рашисти, що там сховок, повідривали все. А у діда Мишельника, це ж де пчоли. Так там стояв такий старий ще телефон. Він побачив, каже: “О, чиясь голова?”. Почав строчить. Ну, воно, від таблеток та страху в головах у них таке творилось. Дід каже: то по серванту, то по полицям, – «Тут нацики, тут нацики поховалися» – кричать. Бач, ницики їм скрізь.
– А як вам жилось після деокупації і зараз?
– Люди за час окупації усі були похуділи, постаріли, такі всі старі поробилися. Багато померло за рік, хто і не хворів. 16 чоловік за 9 місяців померло тільки на нашому кутку. Мабуть через стрес. Не витримує людське серце. Не старі ще люди – жити та жити. У нас тут вулиця заселена була – поряд школа, а тепер пусті хати стоять переважно – нема людей. Багато виїхало в інші села, чи ще куди, покупляли там житло, чи в родичів живуть. Не хочуть люди повертатись.
Ми лишились в селі – домівка, хазяйство. Поставили вікна, трохи відремонтували хату і обійстя. Треба і шпалери поклеїти – висять обірвані, і вагонка потрощена, і навіть плафони – досі не купила. Страшно, знаєте, як оце зараз, то там прилетить, то там, не хочеться його нічого робити, вірите? Страх нікуди не дінеться. Скоріше б перемога – тоді вже все відбудуємо.
Спілкувалася Наталія Рульова
