Бабусі Дарії 92 і вона хоче обігріти стільки воїнів, на скількох вистачить сили.
«Тішуся, що досі живу і допомагаю», – усміхається бабуся. Вона зв’язала для наших військових понад сотню килимків!
Пише Goodacity
«Я ще нівроку, – сміється Дарія Федорівна. – Навіть нитку в голку ще без окуляр силяю!
Плету, стараюся, думаю, як би хлопцям тепліше і гарніше зробити… Уже 120 сплела, і плету далі.
Зранку встаю, молюся – за усіх дітей, внуків, правнуків, за всіх воїнів українських… Прошу: «Поможи мені, Боже, у праці» і беруся за в’язання. А тоді волонтерами передаю ті килимочки нашим хлопцям на фронт… Чи сісти в окопі на них, чи прилягти, я плету килимок, тоді вставляю резинку широку – щоб на пояс собі можна було зачепити, і тепло, і зручно».
«А плете так рівненько, що хлопці думали, що це машинкою, фабрично – додає пані Валентина, донька бабусі. – Потім, коли узнали, що це для них бабуся килимочки-пояси плете, то дякували дуже!.. Кажуть, що зручні, м’якенькі, ніде ні вузлика – від душі і з любов’ю зроблено!»
Дарія Федорівна живе у селі Високе, що на Ніжинщині.
«П’ятеро доньок і син, 15 онуків, 36 правнуків та 3 праправнучки: оце моє багатство! – усміхається бабуся. На фронті нині її онук, двоє правнуків і чоловік онучки. – Молюся і вболіваю за всіх! – каже Дарія Федорівна. – І за своїх рідних, і за всіх наших… Тут чужих не буває – то все наші, українські діти… Хай Бог береже усіх і пошвидше вертати додому з Перемогою! А я скільки можу – стільки й в’язати для них буду… Хай мої килимки будуть їм оберегом. Якби могла, сплела б таку броню, щоб захищала їх від усього, від куль ворожих!»
Із вузьких стьожок, на які розрізає тканину, вкладаючи тепло своїх долонь, бабця Дарія гачком в’яже килимки.
«В’язати я віддавна в’язала, – розповідає Дарія Федорівна. – Сім’я велика, то як з одежі хто виросте, я її на смужки поріжу із того плету такі кружочки. І вдома на табуретки чи щось накрити, і людям роздаровувала, усім-усім… А з війною плету для наших солдат – бо хочеться корисною бути, не можу без діла сидіть! Плету гачком, а тоді зшиваю голкою. Тканину нам волонтери дають – дай Боже їм здоров’я!
Життя ніколи не було легким. Дитиною застала війну, ніколи не думала, що на старість літ війна знову прийде… Працювала на свинофермі, а потім кочегаром – то непроста робота, бувало, у холодні зими і серед ночі ходила, щоб тепло підтримувати, все сама…
Ех, спливли роки, як вода… Чоловік Микола помер 40 років тому – сама і дітей на ноги ставила, і онуків гляділа, і правнуків бавила. Трудно було. Але щаслива тим, що я ще живу, і що діти мої живі-здорові, і родиною великою багата. Ото – найбільший мій скарб!»
Подвір’я Дарії Федорівни видно ще дуже і дуже здалеку – райськими птахами тут цвітуть і тішать око квіти…
«Кохаюся у квітах, – усміхається бабуся. – З ранньої весни і до пізньої осені все подвір’я у них: примули, тюльпани, мої улюблені пивонії… Сама ще й на грядках пораюся: з двома паличками, на ослінчику, але – в роботі! Донька просить: мамо, відпочиньте, ми все зробимо, а я – ні, хочу сама! Люблю коло землі робити, хочу за земельку торкатися, – усміхається Дарія Федорівна. – Так уже чекала весни і літечка – за земельку полапаться мені ловко… Хочеться ще працювати, корисною бути хочеться.
Зранесенько встаю – на світанку, ще й п’яти годин немає, піду, квіточками помилуюся, Богу помолюся, і зразу сідаю в’язати: за день сплітала по два килимки, бувало, вже ніч надходить, а я ще плету! А оце весною трохи була прихворіла, не плела, то так мені маркотно на душі було… Коли знов за гачок взялася, то аж ожила!.. Скільки зможу – стільки й буду в’язати!
Бабуся вертається до в’язання – продовжує плести нитки віри і надії і вкладати свою душу у кожен рядок. “Хай Матінка Божа їх оберігає” – молитва, яка лине разом із в’язанням кожного вузлика.
“Новини дивлюся, плачу, так мені людей наших шкода… Але знаю, що те зло – то не надовго, ми це здолаємо. Хочу ще трошки пожить. Хочу дождатися її, Перемоги”.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
