Нова Басань: окупанти сіяли зло тут більше місяця…

Ворог зайшов у село Нова Басань, що на Ніжинщині, 28 лютого 2022 року.

“Це було вранці, – згадує місцевий житель, 63-річний лікар сімейної медицини Микола Стародинов. – На той час я був у лікарні, разом зі мною – водій та фельдшер швидкої допомоги, і наш кочегар. Заступивши на ніч, ми знали, що росіяни поруч, у селі Новий Биків, там уже були наші поранені, тому ми й чергували вночі, щоб, вразі чого, швидко надати допомогу нашим.

В село почала заходити ворожа колона. Рухалися вони повільно, приблизно кілометрів 5 за годину. Ми спостерігали за ними з вікна. Навантажені різною технікою. Зайшовши в село, ворог зчинив стрілянину з БТР-ів. Направляли дула в різні сторони.

Новобасанці почали обривати телефон дзвінками з повідомленнями, що є влучання. Телефонують мені й кажуть, що поранено нашого кочегара, Андрія Зубця (нині він вже покійний). Андрій Іванович ішов по території лікарні, а трасою рухалися росіяни. Побачили людину, і без попередження вистрілили в нього. Не знаю, чим їх налякав наш працівник, якому вже за 70, яку він міг нести для них загрозу. Добре, що ми з фельдшером підскочили вчасно, занесли його в лікарню. Влучання кулею було навиліт, але, на щастя, не пошкодило внутрішні органи. Ми зупинили кровотечу, наклали пов’язку. Тим часом перша колона вже просунула далі, нашому водієві вдалося пробратися додому, а ми з фельдшером, Анатолієм Павленко, не могли залишити пораненого, тому й заночували в стінах лікарні.

Друга колона йшла з важкою технікою. Сунуть, і між тим стріляють з танків поміж людських хат. Вбили місцевого жителя, Миколу Кучерину, просто за те, що він йшов по вулиці. Пустили йому кулю в лоба. Чоловік цей мав легку розумову відсталість, але в житті й мухи не образив. Скоріше за все, він загинув, так і не зрозумівши, що сталося. Було йому близько сорока років. Тіло Миколи окупанти не дозволяли рідним забрати, так він і лежав посеред дороги, поки ворог не вийшов з села.

По обіді в лікарню ввірвалися росіяни. Наполягали, що потрібно оперувати когось з їхніх. Я пояснив, що тут немає операційної, це звичайна сільська амбулаторія.

Вони зупинилися в селі. Їх було багато і вони безупину ганяли по трасі, сюди-туди. Влучили у вишку, зникло світло, вода і мобільний зв’язок. Опалення в лікарні припинилося, ми сиділи без їжі, в холоді, але додому йти не ризикували – нас убили б на місці. Я не знав, чи дома мої рідні, а вони не знали, де я і що зі мною. Через три дні нашого цілодобового перебування в лікарні доньці пораненого кочегара вдалося пробратися до нас, ми підхватили його на руки й так, потихеньку, поки було більш-менш спокійно, принесли його додому. Переночували там, поїли нарешті, та й перебіжками рушили до своїх.

Окупанти тим часом розповзлися по селу. Заходили до людей, вимагали цигарок, проводили обшуки, перевіряли документи, забирали телефони. Недовго я побув дома – на подвір’я на танку заїхали буряти. Знесли паркан, стали просто під хатою, і вигнали мою родину з неї. Моя домівка на околиці вулиці, далі – шлях на Бобровицю, то вони нам заявили, що з Бобровиці будуть їхні найомники наступати. Один каже: “Ми добріє, а зліє патом прідут”. Нам, під дулом танка, дали півгодини, щоб зібратися.

У середині березня, ввечері, почалася страшенна стрілянина. Кулі літали над головами. Усі сховалися, хто де був, і не знали, що відбувається. На ранок мене знайшли окупанти: знаючи, що я лікар, повели з собою до пораненого нашого хлопця. Не знаю, чому вони вирішили його врятувати. Поки йшов, побачив, що під моїм двором стоїть згорівший БУС. Пізніше дізнався, що то вони його розстріляли: водія вбили, а пасажиру, цьому хлопцю, у трьох місцях прострілили руку. Надати належну допомогу на місці надати було неможливо, хлопцю, що дивно, дозволили їхати лікуватися до Бобровицької лікарні, а мене під конвоєм відвели назад.

Нову Басань звільнили 30 березня. Більше місяця нашу землю топтала нога ворога, рвали танки та БТРи. Того дня була стрілянина цілу ніч, вибухи, ворог з кузовів своєї техніки з мінометів стріляв по нашим. Ми чекали і вірили, що наші хлопчики переможуть це зло. На ранок все стихло. Зійшло сонечко, почали виходити новобасанці з своїх дворів, ворога вже в селі не було. В моїй домівці вони залишили “сюрприз” – міну в шафі. Добре, що вона не встигла забрати нічиє життя…”.