Романові Шевякову з села Кобижча – 23. Із них чотири роки Роман – у ЗСУ.
Цієї весни побував у пеклі Куп’янського напрямку, отримав тяжке поранення.
Захисникові ампутували ногу. Зараз воїн проходить реабілітацію.
Роман народився 30 травня 2001 року в місті Чернігові, але виріс у Кобижчі, там минуло його дитинство й шкільні роки.
“Син малим був дуже непосидючий, – згадує мама Оксана Миколаївна. – Можливо, десь трохи неслухняний, але по-доброму впертий, компанійський, відкритий. Завжди на все мав власну точку зору і доводив її. Не відступав, якщо був правий. З самого малечку – усміхнений, на позитиві. Тільки я, як мама, по голосу могла здогадатись, що у Романа щось трапилося, а сам ніколи не розказував і ні на що не скаржився.
Довго син не міг визначитися з професією. Хлопчаком мріяв про космонавтику, потім хотів комбайнером стати. Після закінчення школи вступив до Ніжинського аграрного професійного ліцею, учився на автослюсаря. Однак це було зовсім не те, чого б йому хотілося. “Ремонтувати машини – це так нудно!”, – говорив тоді.
У 19 років пішов до ЗСУ на строкову службу.
“Оце – моє, – розповідає Роман. – В армії мені подобалося, саме тоді я й визначився, що хочу пов’язати своє життя з військовою справою. Тому в грудні 2021 року підписав контракт із ЗСУ. А в лютому почалася масштабна війна. Мене вона застала в Житомирській області. Потім нас перевели в Київ. Відразу в бойових діях я не брав участі. А після Харкова потрапив до мото-піхотної бригади на Куп’янський напрямок.
Рідним я прямо сказав, що їду на передову, і суворо наказав не панікувати. Попередив, що зв’язку не буде. Так і було: ми тиждень утримували позицію. Після цього нам дали три дні відпочинку”.
Та відпочити не вийшло. Хлопців попросили вийти на підмогу. Населений пункт. Ворог пре, як навіженний.
“Вийшли ми, десятеро, найбільш “обезбашенні”, – згадує Роман. – Зайшли. Знаєте, що мене вразило… Там це село – маленьке, як хутір, три вулиці, і все знесено начисто. Від будинків залишилося кілька сантиметрів бетону. Випалена земля. Пустка. Знищені життя, зламані долі. Це все – ненависний рузькій мір.
Зізнаюся: спочатку було моторошно. Війна дивилася в обличчя, вороги лізли, як таракани, з усіх усюд. Їх багато, але й чимало було їхніх тьохсотих, а росіяни, як відомо, таких просто кидають. Той верещить: “Памагітє, я тріста!”, а через нього переступають і сунуть далі.
Я сказав собі, що роблю те, що маю, й якщо не я – то вб’ють мене, і зайняв позицію.
Утримували ми її 3 дні. На третій, 27 квітня 2024 року, близько 9 ранку я отримав поранення в ногу. Наклав турнікет і продовжував стріляти. Часу на те, щоб кинути автомат і послабити турнікет, просто не було – мене б вбили. І кинути хлопців я не міг. Сяк-так примостився, попросив побратимів, щоб насипали мені патронів, принесли дві гранати, і я забув про біль, кров і свою ногу… Стріляв, поки не втратив свідомість. Це було близько 14:00. Потім уже дізнався, що ту ворожу наволоч ми такі знищили!
Загалом я пробув у турнікеті 17 годин.
І лише об 19:40 мене витягли… Доправили спочатку на медичний пункт. Лікар оглянув і прямо сказав, що ногу вже не врятують. Діяти потрібно було терміново, бо могло початися зараження крові. Вночі хлопці повантажили мене на якусь тачку і полями повезли до евакуатора за село, бо машина б не доїхала до нас, занадто високі ризики…
Спочатку мене транспортували на Куп’янськ, там прописали діагноз, і бігом – у госпіталь на Харків. Пам’ятаю, це була 4-та ранку. В палату заходить хірург і каже: “Хлопче, ти жити хочеш?”.
Кажу, що Ви таке дивне питаєте, звісно, хочу!
А він: “Тоді доведеться ногу відрізати”.
Я: “Та ріжте вже її, я ж все розумію”.
А за місяць у Романа був День народження. І зустрів він його вже в столичній лікарні.
Про її лікарів воїн згадує з глибокою вдячністю: “Допомогали, як могли. Не пічкали без кінця-краю тими пігулками, не дали упасти духом. Я все сприйняв, як є. Це не найгірше, що могло статися. Найгірше – це якби мене вже не було на цій землі, А так – я є, живу, дихаю, посміхаюся, ненавиджу ворогів і люблю наші українські світанки. Жаліти мене не потрібно, у мене все добре. Побратими інколи запитують, чи не тримаю я образ на них. Кажу, агов, хлопці, ви про що, які образи?! Я ось трохи підлікуюся, і до вас повернуся! У мене справді є таке в планах – з протезом піти служити. Я багато чого можу. Як приклад – бути оператором дрону. Ноги в цій справі не потрібні. А деякі навички у мене вже є.
А в цивільному житті, скажу відверто, я себе не бачу. Коли я приходив у відпустку, то не знав, чим і зайнятися. Ну, обійняв рідних, зустрівся з друзями. А далі що? Сів на лавку та й сиджу, й ловлю себе на думці, що хочу назад, до побратимів”.
Нині Роман Шевяков проходить реабілітацію в центрі Пущі-Водиці. Чоловікові буде проведено протезування.
“Одразу після поранення я себе не сприймав, – розповідає захисник. – Не хотів нікого бачити, люди мене дратували, мало не замкнувся в собі. Біль був нестерпний. Потім поступово почав звикати до свого нового життя. Трохи незручно, але все добре! Життя на цьому не закінчується, а триває далі!”.
Мама нашого Героя, Оксана Миколаївна, говорить: “Роман слів не підбирав. Зателефонував, і каже: “Мені відрізали ногу”. Я в сльози, не повірила. Скинув фото. Хотіла на крилах до сина летіти, не пустив, небезпечно, каже. Побачилися вже в Києві.
Поки телефоном з ним говорили, я не чула ноток суму в його голосі, тримався молодчиком, такий він у мене й є по життю – переможець!
Слава Богу, що живий, якось воно буде. Зараз техноголії різні є, будемо жити далі”.
Роман отримав дві нагороди:
Нагрудний знак від бригади
і “Хрест Хоробрих” (за роботу, де хлопці вклали півбатальйона орків).
Дорогі наші читачі, давайте не будемо байдужими і, прочитавши статтю, не відкладемо її в далекий куточок нашої пам’яті! Воїну потрібна наша увага, підтримка і допомога. Роман нічого не просить, говорить, що є виплати, є донати від знайомих і побратимів. Але ж ми всі розуміємо, що підтримка зайвою не буде.
Ось телефон Романа Шевякова. Ви можете зателефонувати і подякувати воїну за захист:
0630661564
А ось його карта: 5168752103281344
Роман не шкодує ні про що. Каже, засиджуватись в тилу не збирається. Бо ж війна та й побратими чекають…
Спілкувалася Валентина ПИЛЬНИК
Фото з архіву Романа ШЕВЯКОВА
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
