Указом президента України нашу землячку удостоєно високою нагородою- присвоєно почесне звання – «Мати-Героїня».
Нещодавно цю нагороду жінці вручила у міській раді Вікторія Вершняк, заступник міського голови.
Олена Беба народила та виховала п’ятеро дітей. Троє синів: Дмитро, Олексій та Серафим і дві доньки – Анастасія та Марина. Старші троє вже отримали освіту, двоє менших навчаються у міському ліцеї №1.
Життя цієї жінки досить непросте, сповнене випробувань, невдач. Але радості завжди було більше. Бо вона її бачила у дітях і в постійній підтримці мами, Катерини Марченко.
Родина переїхала в Носівку наприкінці 80-х років минулого століття із Запорізької області. Сталося це після смерті батька Олени. Спочатку приїхали до знайомих, сподіваючись трохи втамувати тяжку втрату, однак повернутися назад не змогли: мама не змогла змиритись і жити в оселі, де все нагадувало життя, коли родина була щасливою.
Зрештою, придбали в Носівці оселю і почали обживатися. Власне, тут і зросли Олена та її брат, тут створювали власні родини.
В Олени особисте життя не склалось, після першого шлюбу народилося троє дітей, втім це її не зламало, а навпаки зробило неймовірно сильною, здатною на все заради своїх дітей. Вона їх піднімала сама. А ще завдяки допомозі мами.
За якийсь час спробувала створити повноцінну родину вдруге. Народилося ще двоє діток, однак виховувати і їх довелося Олені самій.
Непросто було і є, але вона не скаржиться, навпаки відчуває відповідальність за кожного, навіть вже дорослого, а ще надзвичайно хвилюється, бо кожна дитина з усіх п’яти – її кровинка і безмежна материнська любов.
Найстарший, двадцятитрирічний Дмитро наразі захищає Україну. Він добровільно уклав контракт ще у 2021 році. 18 лютого була присяга… А за тиждень – війна. Дмитро нині на фронті, звільняв Херсон. Отримував поранення, серйозні, але після реабілітацій завжди повертається до побратимів. Він став воїном. Мама допомагає,відриваючи зі свого скромного бюджету молодшої медичної сестри кошти на донати, пишається своїм солдатом, а ще дуже переживає, як кожна мама і мріє, зщою якнайшвидше її син повернувся додому, і всі сини….
Її переживання даються взнаки, почало трохи підводити здоров’я, адже повномасштабне вторгнення застало її ще одного сина, студента, тоді 17-річного Олексія в Чернігові. Він не встиг виїхати, як почали бомбити місто.
Олена розуміла: треба повертати сина. Але як? Транспортне сполучення зупинилося, ніхто не ризикував їхати, бо шлях був вкрай небезпечним. Не знайшовши виходу іншого, Олена рушила пішки, домовившись, що син йтиме назустріч. Старша донька її саму не відпустила. Пішли разом.
Скільки пройшли не знає,бо тоді був такий стан, що не відчувала ні часу, ні страху, але в якийсь момент поруч зупинилась автівка: це був її брат. Розповідь про те, як вони зустрілися з сином, виснаженим, голодним і хворим, як шукали його вже без зв’язку, просто стискається серце. Найголовніше – знайшли, а військові на АЗС дали можливість заправитись. Олена перед ними від безсилля впала на коліна, бо на дорогу додому вже не було пального, а вибухи все частішали, син горів від температури.
Як його лікували, коли ліків ніде не було, і яке це щастя, коли знаходяться люди, що просто допомагають. Тоді вдалося вилікувати запалення Олексію. Але сама Олена від пережитого отримала інсульт. Вона його перемогла, бо інакше не можна, у неї – діти. Ця фраза завжди була і є для цієї жінки дороговказом у житті. І щастя її найбільше – у материнстві, бо всі зросли дружніми, люблячими, просто хорошими людьми. Менші хоч ще й школярі, теж мають хист до танців, стараються допомогти мамі і бабусі.
Олена ж крутиться, як бджілка, бо треба встигнути і на роботі, і вдома, і допомогти хлопцям – військовим. Про себе думати нема часу. А має ж бо власні захоплення:диплом регента-псаломщика,гарно малює. Тільки життя своє вона віддала дітям. А роботу собі підшукувала таку, аби якомога більше часу бути з ними, бо ж вона у своїх дітей – одна. І за маму, і за тата.
Пресслужба Носівської міської ради
