Ще над Дніпром клубочиться задуха,
ще пахне степом сизий деревій.
Ліна Костенко
Прогулюючись вздовж дороги і розглядаючи квіти, які рясно буяють різноманіттям, мимоволі ловиш себе на думці, які ж ми багаті… Адже стільки корисних, лікарських рослин росте під ногами. І як виявляється іноді ми зовсім не звертаємо на них уваги. Так сталося і зі мною.
З дитинства просто обожнюю деревій, завжди любуюсь цією гордою, мініатюрною рослиною. Завжди збирала його, як лікарську рослину і просто, як букет для краси. Його терпко-гіркуватий терпкий аромат так і вабить до себе.
Росте він скрізь: на узбіччях доріг, на узліссях і галявинах, на полях і луках, у дворах і садах, манить око своїм білим цвітінням. І я завжди вважала, що квіти деревію – білі. А днями побачила, що поряд квітне білий і ніжно рожевий деревій! Спочатку думала, що мені здалося, а придивившись дійсно переконалась, що деревій, на одному стеблі білі квіти, а на іншому рожеві… Виявляється, що в нас в Україні росте близько 20 видів цієї лікарської рослини. Більшість з них відрізняються між собою небагатьма ознаками, що їх може помітити тільки фахівець. А ми ж переважно їх не розрізняємо. Всі види деревію використовують однаково, але найбільш цілющою лікарською травою визнано деревій звичайний.
Деревій звичайний – багаторічна трав’яниста рослина родини айстрових із досить великим повзучим кореневищем, що майже так розростається, як і в пирію. Стебло зелене, невисоке, в середньому до 40 сантиметрів заввишки, мало галузисте, хоча за сприятливих умов іноді сягає метрової висоти і вгорі галузиться.
Характерними є листки: в обрисі вони ланцетні, але дуже розсічені на численні вузькі частки, і це створює враження не одного, а багатьох (тисячі) листочків (звідси й інша назва – тисячолисник). Верхівка стебла увінчана складним щитоподібним суцвіттям, у якому увагу привертають білі крайові язичкові квітки, що мають приваблювати комах.
Рослина має сильний запах, який чимось нагадує полиновий. У народі деревій називають по різному: головник, гулявиця, деревень, деревник білий, дівочі пупки, тисячолисник. Він – і кашка, і пижмочка, бо справді трохи схожий на пижмо. А ще він – кровавник, ранник, серпник, серпоріз, бо має здатність зупиняти кров. І коли на жнивах траплялося поранитися, – перше, до чого вдавалися, був деревій, саме ним зупиняли кров. В народі деревій часто називають солдатською травою, адже рани на полі бою і в поході часто лікували цим доступним народним засобом. Також деревій виявляє спазмолітичну дію на гладеньку мускулатуру кишечника, жовчно й сечовивідних шляхів, розширюючи їх, а тому й сприяє відтоку жовчі й сечі, заспокоює болі при спазмах кишечника. Наявні в рослині гіркоти посилюють секрецію травних залоз і тим самим посилюють апетит. Взагалі медичне використання деревію як цілющої рослини становить кілька тисячоліть.
Уже в XV сторіччі деревій знали і в Русі як неабиякий кровоспинний та ранозагоювальний засіб. Свіжі рослини, найчастіше листочки, розтирали до появи клітинного соку і клали в ніздрі, щоб припинити носову кровотечу. У XVIII та XIX сторіччях деревій вживали також при дизентерії та різних внутрішніх кровотечах.
З давніх-давен існує легенда про деревій, яка дійшла і до нас. Безкраїми степами під палаючим сонцем гнали ординці у ясир дівчат-полонянок з України. Виснажливою була дорога. Закривавилися їхні ноги, зів’яли їхні личка молоді, а дорозі кінця-краю не видно. Ніч. Зупинилася валка на спочинок. Зігнали ординці полонянок до тісного гурту, оточили їх зусібіч вартою та й полягали спати. Та не спиться потомленим дівчатам. Туга невольнича крає їм груди, виливається болючим стогоном і тихим плачем. Заспівали полонянки пісню. Тихо звучала вона, та далеко чулася: вітер розносив її по широкому степу. Зачула ту пісню-скаргу мати однієї полонянки, званої Олесею. Птахом полетіла на пісню. Через терни колючі, через води глибокі, через трави високі бігла нещасна мати і втоми не знала.
Непоміченою промайнула повз варту і невдовзі вже пригортала до грудей поневолену доню. Аж ось почалася злива шалена, така густа, що зовсім нічого не стало видно, хоч вже пора було наставати світанкові. Збилися полонянки докупи, горнулися одна до одної, гріючись. А злива шаленіла. Блискавиці падали на степ вогненними стрілами, громи ревли, мов гармати на велетенському бойовищі.
Перелякані коні татарські хропли, рвалися в степ. І ніхто не годен був стримати їх. Понесли коні своїх вершників – татар геть світ за очі та й не повернулися на місце, де валка ночувала. Після грози опам’яталися полонянки, зібралися повертатися до рідних домівок. І тут побачили, що ні Олесі, ані її матері нема поміж них. Лиш на тім місці, де сиділи вони обнявшись, росли дві квітки: одна біла, як молоком облита, а друга червонкуватого кольору. І наче з-під землі почувся голос Олесиної матері: «Зірвіть, діти мої любі, ці дві квітки, бо з жалю до вас я і моя Олеся розцвіли ось тут. Соком зі стебел капніть на ваші зранені ноги, і рани загояться. Зваріть стебла і вмийте тим відваром обличчя, і краса на них заграє гожа та весела. Тільки вмовк той голос, дівчата зробили так, як радив він. І силу нову відчули, і радощів зазнали. Усі повернулися додому, а про квіти ті, народжені для добра, не забули, доглянули їх коріння.
Розрослися із того коріння квіти скрізь по луках і узбіччях доріг та по узліссях. І слава про квітку деревію йшла від села до села, від роду до роду. Назвали люди рослину деревієм за високе і струнке стебло, що нагадувало горду і нескорену людську вдачу.
Підготувала Марина Ігнатенко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
