Бувають в житті моменти, які надовго осідають в пам’яті…Можна сказати, запалюють тебе з середини, змінюють твоє уявлення про світ, перевертають твої страхи і сумніви і ведуть за собою. З кожним роком роботи їх нагромаджується в мені все більше й більше. Б’ють блискавицями по серцю трагічні події на фронтах. Більше сотні представників нашої громади там, у вирі вирішальних боїв за незалежність України. Вони – наші Герої, захисники. Усіх без винятку знаю. Обличчя кожного у мене перед очима. Зранку до ночі. Все, що в моїх силах, роблю, щоб допомогти їм. Поряд зі мною – помічники – депутати селищної ради, члени виконкому, небайдужі жителі громади, навіть люди похилого віку. Робимо немало, але відчуваю – треба ще більше. Стояти зараз осторонь того, що відбувається, смерті подібно. Від нас, він нашої єдності, взаємодопомоги, уболівання за одне одного залежатиме багато чого. Повір, читачу, це не красиві слова. Цього вимагає час…І не тільки…На цьому повинен зводитися фундамент нашої громади. Навіть такою ціною.
Щойно побачив в Інтернеті відео з малим дитям, тільце в нього все в ранах, очі наповнені страхом, плаче. Чого ще більше треба, щоб зненавидіти орду, яка прийшла на нашу землю, щоб перетворити її на пустку, а всіх нас – від великого до малого знищити.
А «живі коридори». Загиблі воїні, які віддали життя в ім’я найголовнішого, найважливішого – життя! Як хочеться, щоб наші діти і внуки жили під мирним небом, під яскравими зорями, були здоровими, морально стійкими і з вірою в серці. Для цього треба жити і працювати на Перемогу.
Хай вибачить мені читач: без такого вступу я б не зміг продовжити свою розповідь.
Нещодавно мав зустріч із галичанином Олександром Рижковим. Думаю, що в Галиці добре знають цього працьовитого чоловіка. Усе своє життя Олександр Павлович присвятий радгоспним ланам. Він був передовим механізатором, плекав рекордні врожаї, про нього писала преса, держава відзначила його працю орденом. Ніколи він не відмовляв в допомозі односельцям, бо був і є хорошим господарем. Виховував разом з дружиною сина Володю. Як подобає, в праці і любові до рідної землі. Після закінчення школи хлопець почав самостійне життя. Його мирні трудові будні порушила війна. Не роздумуючи, юнак-галичанин взяв до рук бойову зброю і виконав свій патріотичний обов’язок з честю. Брав участь у бойових діях в Донецькій області, а потім – Запоріжжі. Володі не стало в минулому році. «Живим коридором» зустріла його громада. На фасаді школи, де навчався Рижков-Герой, йому відкрито меморіальну дошку. Подвиг славного земляка гідний для наслідування.
І ось декілька днів тому я зустрів Олександра Павловича, батька нашого Героя. Разом з меншим сином Олегом він зробив подарунок нашим воїнам, тим, які – на передку, – автівку. Попросив мене, щоб транспортний засіб потрапив за призначенням.
Пройшло вже й часу, а мозолясті руки Олександра Павловича, його пронизане болем і все ж таки сповнене життя і оптимізму обличчя в пам’яті. Дякую йому у своєму дописі…Але відчуваю, як мало сказав і про нього, і про його сина Володю. Обіцяю, прийде час і про кожного нашого одноплемінника-захисника, відважного воїна створимо літопис. Для наступних поколінь. Для розуміння того, якою ціною була завойована Свобода. Скільки життів було покладено на вівтар захисту незалежності і територіальної цінності України.
Анатолій Стрілець, селищний голова
На зніму: Олександр Павлович Рижков біля автівки.
Джерело: Вісник Лосинівської громади
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
