“Тепер я бачу руками і заново ліплю своє життя з глини” – війна змінила його життя, але не зламала

«Я тепер бачу руками», – каже Іван. Він сідає за гончарне коло і береться витягувати глину. Він втратив зір на війні, але знайшов себе у гончарстві.

«Ліплю своє життя з глини заново», – усміхається чоловік. У мирному житті він мав улюблену роботу, дружину та двох синів. Наймолодший синочок народився уже під час повномасштабного вторгнення. «Я дочекався народження синочка – бо розумів, що якщо зараз не побачу його, то «потім» уже може і не бути… Потримав крихітку на руках і пішов боронити найважливіше. А нині свого сина бачу – серцем…»

Війна змінила його життя, але не зламала. Він втратив зір, але не втратив сили духу й жаги до життя. «І в темряві можна жити і творити», – каже вінничанин Іван Шостак, ветеран, десантник, захисник, неймовірно сильна та світла людина. Людина, що творить своє життя – у прямому й переносному значеннях.

Зачаровано спостерігаємо, як з-під його рук виходить зграбне глиняне горнятко… У студії таких його виробів – теплих, щемних і з душею – кілька десятків. На кожному з них – логотип з емблемою десантно-штурмових військ та гаслом: «Ніхто крім нас». «Бо ніхто, крім нас, нашу свободу не виборе у цій війні, – усміхається чоловік. – Із цим гаслом я і йшов захищати Україну…»

«Потримав на руках сина і пішов на війну»

Служба в ЗСУ розпочалася для Івана ще в 2015 році – коли добровольцем зголосився в АТО.

«Через певні хронічні проблеми зі здоров’ям я не був придатним до військової служби, тож мене не дуже рвалися брати на війну, – розповідає чоловік. – Довелося походити, позбирати довідки. Знайомі сміялися: інші платять гроші, щоб «відкосити» від війни, а ти заморочуєшся, щоб туди потрапити… Ось так) Зимою 2015 я вже був у військовому строю: потрапив до 79-ої бригади, знайшов там мотивованих та надійних побратимів. Відслужив аж три роки – і навіть коли демобілізувався, розумів, що росія на цьому не заспокоїться і що «продовження буде». У лютому двадцять другого це сумне передбачення збулося.

Дружина була при надії, я дочекався народження синочка – перед тим, як іти воювати, дуже хотілося взяти хоч раз свого сина на руки. Потримав і пішов на «велику війну».

За три роки служби в АТО я не раз потрапляв у дуже гарячі ділянки бойових дій, але такі масові та масштабні, як з початком повномасштабки – таке я бачив уперше… Коли по тобі летить усе, що у ворога є – напевно, такої страшної війни з такою кількістю видів озброєння світ ще не бачив…

Скажу вам зі свого досвіду: наші військові кожного дня роблять просто неймовірний подвиг, інколи навіть – вище людських можливостей…”

«Заново ліплю своє життя»

Наш співрозмовник – людина надзвичайно скромна. Про його численні подяки Івану від командування ¬за проявлену мужність та героїзм – дізнаємося з інтернету, а не від нього)

«Виконував свої завдання, служив народу України, – каже Іван. – Пройшов бої на бахмутському напрямку, а 1 березня, коли ми йшли на підкріплення хлопцям між Бахмутом і Часовим Яром, отримав важке поранення. Нас обстрілювали «вагнерівці», по мені влучили із РПГ. Дивом вижив, але повністю втратив зір…

Лікування зайняло два тижні – ото й по всьому. А далі мене виписали додому – і треба було якось давати собі раду…

Після поранення я місяці чотири удома лежав – і морально було дуже важко, і давалися взнаки наслідки контузії: голова крутилася, навіть п’ятсот метрів не міг пройти. Згодом, на щастя, приїхав мій побратим – от він мене і «розрухав»: каже, давай, вставай, «лупаймо сю скалу», життя триває, треба щось робити, рухатися далі.

Далі – реабілітація і після неї почалося моє нове життя. Попри усі мої заперечення, мене заставили повірити в себе, показали, що навіть у темряві існує життя і є світло. Насамперед – власне, внутрішнє. І світло від світлих людей поруч.

Одного дня мене запросили в майстерню до такої неймовірно світлої людини пані Вікторії (відомої майстрині гончарного мистецтва Вікторії Ніколаєвої) спробувати себе у гончарній справі. Спробував – з її допомогою усе вдалося, сподобалося. Подумав: «О, класно, треба буде повторити». Потім, коли уже сам сів за коло, зрозумів, що не все насправді так просто, – усміхається Іван. – Поки глину «відцентруєш», поки зловиш – аж упрієш)

Поки наловчився, бувало всякого: і глина не раз по руках била, і горнятка уже готові зминалися, зкособочувалися… Глина – дуже примхлива «пані», ледь щось не так – вже пропало все, що робив. Що тоді робити? Береш новий шматок, розминаєш, і ліпиш заново… Подумалося: усе наше життя – глина… Ліпиш-ліпиш щось докупи, витягуєш, а тоді раз – і все зім’ялося, пропало… Щоб не плакати над утраченим, береш і починаєш усе заново – крутиться гончарне коло, крутиться життя… Так і я нині творю своє життя заново.

Мистецтво у темряві

«Гончарую з грудня, – розповідає Іван. – Скоро буде рік, як взявся за ту справу. За чотири місяці зробив під сотню робіт і Вікторія запропонувала зробити у Вінниці мою персональну виставку «Мистецтво у темряві». І от на цій виставці усі мої вироби… розібрали! Я був дуже здивований і приємно вражений, що стільки людей прийшло і що так потужно усі відгукнулися.

Паралельно з гончарною справою я навчався на масажиста – була у мене мрія відкрити свій масажний кабінет. За кошти, виручені з продажу гончарних виробів, я купив масажний стіл і необхідні для роботи речі. Але коли вивчився і почав практикувати, то від перенавантаження у мене стався серйозний крововилив і я знову зліг у лікарню. Лікарі сказали, що працювати масажистом для мене – занадто велике навантаження, з яким організм не справляється, тому з цією мрією довелося попрощатися.

Через лікування була вимушена пауза у гончарстві – нині я знову повертаюся за гончарне коло і хочу разом з Вікторією зробити виставку і зібрати кошти з продажу робіт на автівку-баггі для одної з бригад для наших штурмових бригад. Тішуся, що попри втрату зору і неможливість далі служити, знайшов себе й продовжую допомагати побратимам усім, чим можу.

А Вікторія планує відкриття гончарної школи для важкотравмованих хлопців – щоб вони приходили, займалися і реабілітувалися через мистецтво. Усіх наших військових, які одужують від поранень, запрошуємо відвідати її майстерню – відволіктися, змінити атмосферу. Це дуже цілюща творчість – буває, приходять хлопці після ампутацій, пригнічені, кажуть: «Навіть пробувати не хочу, що я там однією рукою робити буду…» І тут бачать мене – як я, незрячий, сиджу за гончарним колом і роблю сам кухлі та горнятка, і міняють думку, кажуть: «Та давайте спробую» й беруться до глини. І від того вони зовсім по-іншому дивляться на життя і на поранення, я так думаю. І вірю, що в них все буде добре!»

Прощаємося. Іван знову сідає за коло. Як же він натхненно гонЧАРУЄ! «І в темряві можна творити. Коли я за роботою, забуваю про все, навіть про те, що не бачу», – каже чоловік, усміхаючись.