Думаю, не дуже помилюсь, якщо скажу, що більшість талановитих, геніальних особистостей – вихідці з маленьких сіл. Здається, народ ніби виколисує із своїх надр богообраних, щоб доручити їм високу місію – говорити від його імені.
Мальовничий куточок українського Полісся подарував світові велику Заньковецьку, яка поклала на вівтар театру усе своє життя, залишила після себе галерею неперевершених сценічних образів, виховала плеяду талановитих акторів, «примусила чужих людей шанувати нашу мову» і культуру.
Майбутня актриса ще підсвідомо черпала правду життя у рідних Заньках.
Вона зростала серед мальовничої природи, що живила її ніжну вразливу душу, наповнювала її ліризмом і любов’ю. Цю любов до рідного села: до липової алеї, що вела прямо до ставка у вінку кучерявих верб і струнких осик, до зарослів терену, який невідомо звідки завіз Костянтин Костянтинович, до великого саду, в якому щовесни оселялись солов’ї і сповнювали дзвінку тишу ночей чарівними мелодіями, – Марія Костянтинівна пронесла через усе життя.
В кінці греблі шумлять верби,
Що я насадила…-
виводили сільські дівчата вечорами. Ця пісня назавжди залишилась однією з найулюбленіших, будила спогад про батьківський дім, золоту пору дитинства і юності
До маленької Мані, наймолодшої із семи дітей Адасовьких, була приставлена баба Сухондиха, яка знала силу-силенну старовинних народних пісень, казок, легенд, і весь цей скарб передавала своїй улюблениці. Вона була однією з тих «хранительок народного словесного багатства , яке «вносило в барський дім живий подих вікової народної мислі і поезії».
Свій співочий дар Марія Костянтинівна успадкувала від батька.
Адасовський мав гарний баритон, грав на багатострунній гітарі. Керував двома хорами – церковним та народним. Особливо любив духовний спів. У великі релігійні свята запрошував знайомих студентів і дівчат з Ніжина, а люди із сусідніх сіл приходили послухати надзвичайно гарний спів цього хору. Ще змалечку співала в ньому й Маня. Старожили згадувати, як вона стоячи біля батька уся в білому, заливалась співом. «Чисто янгол прилетів з неба та й співає». Десь років у 15 у неї сформувалось чудове меццо-сопрано.
Батько обіцяв відпустити її на оперну сцену, але це, як виявилось, були лише обіцянки. Щоправда, уже будучи одруженою ї перебуваючи з чоловіком у Свеаборзі (з квітня 1881 року), Марія Костянтинівна отримала можливість брати уроки співу у професора Петербурзької консерваторії п. Гржималі, який щиро захоплювався як красою її голосу, так і манерою виконання. Вона навіть отримала запрошення від директора Гельсінгфорського оперного театру п.Ребінса, що свідчить про її прекрасний голос і неабиякий сценічний дар. На жаль, свій унікальний голос Марія Костянтинівна втратила, уже в перший рік роботи на професійній сцені перехворівши дифтерією, а решту, за її словами, «з’їла драма». І все ж протягом свого довгого і плідного сценічного життя Заньковецька чарувала публіку божественним співом. Цьому сприяв репертуар тодішнього українського театру, насичений народними піснями й танцями, які допомагали передавати найтонші людські почуття й переживання.
Говорячи про взаємозв’язок актриси й народу, не можна обминути ще одного імені. Це кравець Петро – місцева знаменитість. Він обшивав не лише односельців, панський двір, а виготовляв одяг для всієї округи, навіть для ніжинських модниць. Дуже любив він малу панянку, вклавши в неї разом з перлами народної мудрості, красою живого українського слова найцінніше, що мав, – щедрість своєї простої душі. Одягаючи спочатку Маню в плахти і корсетки, які носили сільські дівчата, пізніше, уже на схилі літ, Петро любовно одягав героїнь Марії Заньковецької.
Будучи знайомою з колекцією українського одягу В.Тарновського в Качанівці, Марія Костянтинівна дбала про відповідність зовнішнього вигляду своїх героїнь не лише місцевості, з якої вони походили, їх соціальному стану, але і їх настрою, характеру, переконанням. Інакше кажучи, костюм для Заньковецької був не тільки театральним атрибутом, а в першу чергу одним із засобів самовираження її сценічних образів. І отримувала вона його не від костюмера, а з рук справді народного майстра. Довгий час старий Петро був добрим порадником і помічником актриси, а «відходячи у світ іний», ніби сказав: «Мені тільки жаль за сонцем і за тобою, Манечко».
Марія Костянтинівна завжди любила свої Заньки. Вони були для неї тим священним клаптиком землі, який був свідком її злетів і падінь, до якого вона припадала, щоб набратися сил, де знаходила спокій душі.
Залишивши село у 1878 році, коли з чоловіком виїхала до Бендер, вона повертається сюди лише 1883 року, щоб почути від батька слова прокляття і погрози, що він ніколи не буде вважати її своєю дочкою. Костянтин Костянтинович не зміг у собі подолати класової упередженості і простити своїй улюбленці, своєму «мізинчику», по-перше, нехтування дворянськими законами, що вважали акторське ремесло справою недостойною, і, по-друге, порушення клятви на вірність чоловіку, даної перед Богом і людьми 11 травня (ст.ст.) 1875 року у церкві Св. Миколая в Заньках.
Тяжко переживала Марія Костянтинівна розрив з рідними.
Повертається вона до батьківської оселі лише через три роки на прохання самого батька, який, дізнавшись про гастролі театру Кропивницького у імперській столиці (з україномовним репертуаром!), зрозумів, яку велику справу робить його донька у складі українського національного театру.
З цього часу Заньковецька ніколи не забувала дороги до своєї колиски. Після довгих і важких гастрольних поїздок, повертаючись у свій ніжинський будинок , який придбала у 1902 році і куди після 1905 року переселяється її мати, виїжджаючи у свою літню резиденцію лише зрідка ( У 1905 році садиба Адасовьких згоріла, і селяни переобладнали флігель під житловий будинок, який зберігся до нашого часу. Нині в ньому знаходиться меморіальний музей Марії Заньковецької ).
Марія Костянтинівна намагалась хоч на кілька днів приїхати на свою маленьку батьківщину. Тоді «доісторичний» кучер Антон, який усе життя прослужив у Адасовських, запрягав «Манину бричку», і вона чи то сама, чи з гостями (а приїздили сюди, крім Садовського, і Богомолець- Лазурська, і Саксаганський, і Кропивницький, і Манько) їхала оглянути село, рідні поля, сосновий бір, подихати цілющим повітрям, яке додавало наснаги й сили. Тут Марія Костянтинівна завжди відпочивала душею.
Двері садиби в такі дні не зачинялись: прибігали давні сільські подружки, заходили односельці поцікавитись станом здоров’я, просто побачитись.
Відомо, що Марія Костянтинівна навідувала Заньки у 1900 році, коли в Ніжині гастролювала трупа М.Л. Кропивницького, у червні 1903 року до неї у Заньки приїздив молодий театрал Ф.П. Волик**. У 1904-1905 р.р. ніде не грала і весь сезон провела у Заньках та Ніжині. Збереглись спогади Н.М. Богомолець-Лазурської про відвідини села влітку 1906 року нею разом із Заньковецькою, Садовським та його сином Юрком. «Ніч ясна, місячна, повітря чудове, настрій тихий, елегійний. Садовський цього вечора був надто лагідний і привітний. Напевно дитина, що так довірливо заснула на руках Марії Костянтинівни, зворушила його так само, як і мене. Він стиха оповідав про щось. Візник не поганяв коней. Марія Костянтинівна мовчки дивилась на небо; обличчя її, освітлене місячним промінням, було таке гарне, ніжне і сумне, темні очі під високими бровами такі глибокі, такі привітні; вона так обережно притулила до свого плеча голівку сонної дитини, що мимоволі не хотілося вірити, що ця дитина також, як і ці двоє дорослих людей в дійсності самотні, і, зустрівшись ненадовго, знов розійдуться і стануть чужими одне одному».
Після 1914 року Марія Костянтинівна лише зрідка навідує Заньки, і згодом ці відвідини припиняються. Та ніколи не припинявся взаємозв’язок із земляками, простими людьми, які цінували в ній спочатку землячку, потім – велику артистку. і завжди – Людину. Цей зв’язок зберігся на все життя і був одним із тих цілющих джерел, які живили творчий геній артистки, додаючи її грі життєвої правди і сили.
Зберігся лист Марії Заньковецької, датований 04.01.0928 року, в якому артистка пише: «Озираючись на пройдений шлях, радію, що мала змогу віддати своє життя на користь рідному українському мистецтву та народній культурі. Ще більше я радію, що нове суспільство відчуває мою колишню працю і що рідна мені Ніжинщина пишається, як ви кажете, своєю громадянкою.
Бажаю від щирого серця моїм любим землякам підняти якнайшвидше народну освіту і якнайщільніше покласти цеглини нового життя. М.Заньковецька».
Н.М. Богомолець-Лазурська згадує, як вона у січні 1934 року відвідала уже важкохвору артистку. «…Вона наказала мені сісти поруч неї і почала стиха наспівувати, начитувати своїм теплим голосом старовинні романси і пісні, кажучи: «те, що я співала й любила ще дівчиною, з голови у мене не виходить.». І як же вона добре передавала ці наївні прості речі. На її натхненному чолі я бачила, що для генія нема смерті».
На звороті одного з портретів Марії Заньковецької зберігся напис, датований 1904 роком. «Счастлив путник, который после длинной дороги видит, наконец, знакомую крышу с несущимися навстречу огоньками».
Важко сказати, який зміст вкладала артистка в цю гоголівську фразу. Але, здається, певною мірою вона стосується і рідного дому, який завждиприймав своє дитя, захищаючи від житейських бур і незгод. І в цьому плані Марія Костянтинівна була дійсно щасливою.
Ольга Новак, директор музею М.К. Заньковецької
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
