Світлана Ворона ще до війни поїхала в гості до дочки в Нарву (Естонія), та так і залишилась там жити. Разом із земляками вона популяризує українську культуру, традиції, допомагає біженцям, волонтерить. А ще виховує онуків і прагне, щоб вони не забували своє українське коріння.
Приїзд в Естонію
Все життя вона прожила в Крутах Ніжинського району, працювала там в дитячому садочку, потім – директором Будинку культури.
Я сільська людина, ніколи не думала, що буду жити в місті, та ще й далеко від України. – каже вона.
– Приїхала до дітей, а дочка сказала, що я їй потрібна тут, от я і залишилась.Перші місяці я думала, що зійду з розуму, так серце рвалося додому. Дочка, хоч сама має психологічну освіту, навіть записала мене до психолога – інакше, не знаю, чи справилась би я. Але я така людина, що не можу сидіти на місці, тому по приїзді пішла на навчання, рік відучилась. Працюю. Та головна моя турбота тут – онуки.Закінчила і мовні курси. Необхідність вивчати мову я зрозуміла чи не одразу: по-перше це вимога закону, по-друге для того, щоб комунікувати з людьми. Врешті-решт – це звичайна повага до країни, в якій живеш. Взагалі в Естонії дуже трепетно ставляться до всього національного: мови, культурної спадщини, традицій. Тут зберегли навіть незважаючи на те, що країна також довгий час входила у склад радянського союзу, багато із спадщини предків. Інколи думаю: якби в нас в свій час так ставились до історичного минулого, то може б і не було зараз цієї страшної війни.Естонія – дуже красива країна. Однак, як на мене, природа тут одноманітна. Навіть якщо узяти нашу Чернігівську область, не кажучи вже про всю Україну, – тут можна зустріти будь-які ландшафти – ліс, степ, горбиста місцевість, озера. Наша українська природа вражає своєю красою. Цього мені теж не вистачає тут, на чужині.
Українське земляцтво
Ще на початку мого перебування в Естонії я почала спілкуватись із земляками, налагоджувати контакти. Так, доля привела мене в Українське земляцтво. Спочатку почала там співати в ансамблі, адже без пісні не уявляю свого життя. Я дуже рада, що навіть тут, на чужині, Бог дав мені змогу робити те, що я люблю. Їздили на різні фестивалі, давали концерти. Естонці, поважають не тільки власні традиції, а й з повагою відносяться до культури інших народів. З власних спостережень за тим, як сприймались естонським глядачем наші виступи, можу сказати, що українська культура їм точно подобається. А скільки радості, коли на таких заходах зустрічаєш земляків – не передати.
Початок війни
Коли в Україні почалось повномасштабне вторгнення, сюди, в Естонію почали приїжджати біженці: з Маріуполя, Запоріжжя, Херсону, з усіх куточків України. Ті, хто втратили рідних, домівки, майже все, шукали прихистку і в Нарві. Наше українське земляцтво допомагало таким людям знайти житло, оформити документи, адаптуватись та отримати психологічну підтримку. Це дуже важливо, щоб люди не відчували себе одинокими, щоб знали, що їм допоможуть. Ми почали влаштовувати зустрічі: такі собі посиденьки за чаєм та печивом, де можна поговорити із земляками. Я зразу почала займатись з дітьми. Це моє, ще з давніх років, коли я обрала свою професію – вихователя дитячого садочка. І потім, працюючи в Будинку культури – головну увагу приділяла дітям. Так і зараз – на першому місці діти. Я прагну, щоб вони і тут, на чужині, відчували свою приналежність до України, до свого народу, не забували рідні традиції, мову, рідну землю.
Згодом почали проводити майстер-класи: виготовлення ляльок-мотанок, різдвяної зірки, великодніх атрибутів. Читаємо українські книжки, співаємо українських пісень, робимо все, щоб вони не забували своє коріння. Стільки всього хочеться передати та зберегти для нащадків.
Волонтерство
Ми – українці, які зараз за кордоном, – намагаємось усіма силами підтримати наших захисників в Україні. У кожного з нас на Батьківщині лишились рідні, знайомі, – та навіть незнайомі, але все одно рідні, за яких болить наше серце. Тож, крім допомоги в адаптації біженців, з перших днів повномасштабного вторгнення ми об’єднались, щоб допомогти також тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави. Плетемо сітки, проводимо благодійні збори, речі, гроші – кожен, чим може, допомагає. Співпрацюємо з волонтерами та волонтерськими організаціями в Україні, або надсилаємо допомогу адресно.
Поїздка в Україну
У цьому році я все ж приїжджала додому – в Україну. Коли дізналась про тяжке поранення мого брата, – не могла знайти собі місця, серце рвалося до нього. Мені казали – ти ж розумієш, бачиш, що там відбувається, щогодинно тривоги, летять ракети та шахеди… Та я, мабуть, зійшла б з розуму, якби не поїхала. Сказала: не боюсь нічого, я маю бути поряд з ним. Ті дні, що провела в Україні, промайнули, як одна година. Побувала на рідному обійсті, побачила найрідніших людей. І хоча в нас в Крутах сирени не чути, але бувало, що чула відголоски вибухів. Не скажу, що було не страшно, але те, що я вдома, на своїй землі – давало якусь впевненість, що зі мною тут нічого поганого не станеться.
Час промайнув непомітно, багато кого хотілося б побачити, але не встигла. Вірю, що незабаром прийде мир на нашу землю – і тоді зберемося всі разом, великою дружною українською сім’єю. Набалакаємось тоді, наплачемось і наспіваємось – бо як же без цього.
Прапор і вишиванка
Найцінніше, що я привезла з України – наш прапор і тепло рідних людей.
Хочу сказати, що Нарва – містечко, яке знаходиться на кордоні Естонії з росією, і етнічних росіян тут дуже багато. Коли почалось повномасштабне вторгнення, я відчувала певну ворожість, було важко сприймати ставлення деяких людей: десь випадково почута розмова, в якій переказуються російські пропагандистські заяви, якесь напруження, коли дізнавались, що я з України. Це відчувалось, як то кажуть шкірою, на підсвідомому рівні. І коли в перший рік повномасштабки на День Незалежності я вдягнула вишиванку і пройшла по вулицям міста – я бачила, як дехто озирався на мене, як їх це коробило. А я йшла із гордо піднятою головою – я українка і горжуся цим, горжуся своєю країною. Коли прийшла до нас в земляцтво, то мене жартома запитували – чи не хотів мене хтось побити за вишиванку.
А потім на наступний рік ми вже разом з членами земляцтва розгорнули український прапор і пройшли вулицями Нарви. І, знаєте, косих поглядів та незадоволених облич було значно менше, ніж на початку війни. Ви не уявляєте, що ми всі відчували в цей момент, це було як єднання з усіма земляками, українцями в усьому світі.
Знаєте, є люди, які засуджують мене, що я виїхала, хоча це і було задовго до вторгнення росії. Та я хочу сказати – де б я не була, думки мої і моє серце з Україною. Віра в мир і прагнення скорішої Перемоги – це те, чого бажає кожен українець, де б він не був. І ми, ті хто зараз далеко від рідної землі, робимо і будемо все робити для того, щоб мрія кожного українця здійснилась. Нехай наша українська культура і слово буде нам зброєю в Перемозі нашої країни.
Спілкувалась Наталія РУЛЬОВА
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини