Виїзна пасіка заховалася посеред дерев та соняхів. З дороги її майже не помітно – лише коли підходиш ближче, починаєш чути той особливий, безперервний гул, яким наповнюється простір невеликої галявини. Тут, серед зелені й золотого цвіту, п’ятеро бджолярів об’єдналися, щоб разом займатися справою, яку кожен із них знає з дитинства: брати Віктор Лозовий і Федір Рибалко, Михайло Ковтун, Олександр Музиченко та Григорій Саранчук. На спеціальних платформах красуються акуратні, доглянуті вулики. Їхні крилаті мешканці вже полетіли на роботу – хтось вирушив у соняхове поле, хтось повертається з нектаром. А поки бджоли зайняті своєю справою, господарі пасіки саме розпочинають свою – викачування меду.
Пасіка живе своїм ритмом. На перший погляд – звичайний робочий день. Та за ним стоять роки досвіду, знань і традицій, переданих від старших поколінь.
Усі п’ятеро прийшли до бджільництва ще в дитинстві. Хтось уперше побачив пасіку батька, хтось допомагав старшим порається біля вуликів, а для когось дитяче захоплення з роками переросло у справу життя. Тепер вони вже самі можуть розповідати про характер бджолиної сім’ї, особливості роботи в різні пори року і про те, чому пасічник має не просто доглядати за бджолами, а навчитися їх розуміти.
Хоч і страшнувато нам було зустрічатися з бджілками-трудівницями, усе ж, озброївшись спеціальним захисним одягом та отримавши чітку інструкцію щодо поведінки на пасіці, ми наважилися познайомитися з ними ближче. І тут уже не до страху – лише захоплення тим, наскільки організовано, злагоджено й невтомно працює цей маленький крилатий світ.
Ми приїхали на пасіку напередодні Дня пасічника, щоб поговорити з людьми, для яких бджільництво давно стало справою життя. Тут, серед дерев, соняхів і постійного бджолиного гулу, особливо добре розумієш: мед починається не з баночки на магазинній полиці. Він починається з тяжкої праці, терпіння і великої любові до маленьких крилатих трудівниць.
Від дитячого страху – до власної пасіки
Для Федора Рибалки пасіка стала частиною життя ще в дитинстві. Уперше батько почав брати його із собою, коли хлопцеві було лише сім років. Щоправда, сам Федір зізнається: спочатку бджіл боявся.
Та поступово страх змінився цікавістю. Федір почав допомагати батькові, разом вони вивозили бджіл у поле та ліс, працювали на пасіці, а разом із мамою качали мед. Двоє старших братів – Віктор та Яків – на той час уже впевненіше почувалися біля вуликів і теж допомагали.
Так бджільництво поступово стало родинною справою, до якої долучався і Федір.
– Звісно, зараз набагато легше займатися бджільництвом, ніж раніше, – розповідає він. – Тоді треба було наймати техніку, завантажувати, розвантажувати. А тепер у нас свої платформи, електромедогонки, ножі, спеціальні столи для обрізки. Технології не стоять на місці – і ми теж.
Серйозно займатися бджільництвом Федір почав уже після одруження. На той час батько був у поважному віці, та й власну сім’ю потрібно було утримувати.
– Треба було вже самому займатися, розвивати пасіку, – згадує Федір.
– І це не хобі. Хобі – це коли маєш три-п’ять вуликів для себе. А в нас це вже справа життя. Хтось називає це бізнесом. Можливо, і бізнес. Але щоб він був успішним, треба дуже тяжко працювати. І найголовніше – треба любити цю комаху і бережно добувати все, що вона приносить.
– Продукти бджільництва – це не лише мед, а ціла скарбниця корисних речовин, яку дарують нам бджоли. До них належать віск, прополіс, маточне молочко, перга, пилок, трутневий гомогенат, бджолиний підмор та інші продукти, які знаходять застосування в харчуванні, косметології та народній медицині. Кожен із них має свої особливості, властивості та спосіб використання.
Трутневий гомогенат цінують за його поживний склад, а бджолиний підмор використовують як сировину для різноманітних народних засобів. Водночас важливо пам’ятати, що заготівля продуктів бджільництва має відбуватися дбайливо, без шкоди для бджолиної сім’ї. Адже справжнє бджільництво – це не лише отримання корисної продукції, а й відповідальне ставлення до бджіл та природи.
Кочують за медоносами
До розмови долучається Віктор Лозовий. Пасічникує він із 1986 року – майже чотири десятиліття. Каже, щойно повернувся з армії, одразу взявся за бджільництво.
Сьогодні Віктор переконаний: саме виїзна, або кочова, пасіка дає можливість отримати більше меду. Адже бджіл не залишають на одному місці – їх перевозять туди, де саме розпочинається цвітіння чергового медоноса. Закінчився взяток на одному місці – пасічники знову в дорогу.
– Ось так і кочуємо: ріпак, акація, липа, гречка, соняшник, – розповідає Віктор.
За цими кількома словами – ціла пасічницька логістика: завантажити вулики, перевезти, встановити, дочекатися медозбору, а потім знову вирушати далі. І так упродовж сезону.
Віктор часто запрошує людей на пасіку, аби вони на власні очі побачили, як народжується мед.
-Усі думають: бджілка принесла мед – і все, він уже в банці. Ні, це не так. Я завжди запрошую людей на пасіку, щоб вони побачили і відчули ціну меду, – говорить пасічник.
А роботи у бджолярів вистачає. Та окрім щоденних клопотів, є й те, що від них не залежить.
– Сьогодні проблем у пасічників більше, ніж будь-коли. Адже чи завдавала людина протягом тисячолітньої історії українського бджільництва стільки шкоди природі й самим бджолам? Навряд чи. Чи міг основоположник сучасного бджільництва Петро Іванович Прокопович, домагаючись перенесення залізниці подалі від своєї тисячевуликової пасіки, щоб захистити бджіл від паровозного диму й кіптяви, уявити, що через півтора століття цілі бджолині сім’ї гинутимуть навесні через хімікати, якими сільгоспвиробники обробляють квітучі поля?
Звичайно, він не міг цього передбачити. А для сучасних пасічників це вже не припущення, а сумна реальність. Хімічне забруднення, скорочення природних медоносів та інші наслідки людської діяльності створюють дедалі більше загроз для бджіл.
– Треба тісно співпрацювати з агрономами, фермерами, сільськогосподарськими підприємствами, щоб уберегти бджолу. Це комаха, яка все тестує. І саме від такої співпраці залежить життя наших сонячних трудівниць, – наголошує він.
Пасічники мають завчасно знати, де і коли проводитимуть обробку полів, адже необережне застосування препаратів може завдати значної шкоди бджолиним сім’ям. Тому діалог між аграріями та бджолярами для них – не формальність, а необхідність.
Також несправедливою є ціна на мед. Пасічники нарікають, що в сезон активної викачки заготівельники можуть знижувати закупівельні ціни та фактично диктувати свої умови.
Притримати мед до кращої ціни -теж непросте рішення. Для цього потрібні відповідні приміщення, ємності, умови зберігання, а отже – додаткові витрати. Тому за звичною для споживача баночкою меду стоїть не лише праця бджоли, а й чимало ризиків, витрат та щоденних турбот пасічника.
– Проблем багато, роботи теж багато. А чи заробиш? Чи хоча б вийдеш у нуль? – розмірковує Віктор.
Здійснення мрії, яка почалася з одного рою
Григорій Денисович Саранчук із Ніжина вже 36 років займається бджільництвом. Каже, що мріяв про власну пасіку ще з дитинства. Щоправда, тоді мати не дуже підтримувала синове захоплення: казала, що землі мало, та й місця для пасіки не знайдеться. Але Григорій не полишав своєї мрії. Він вірив, що колись таки матиме власні вулики.
Нагода прийшла дещо несподівано. Працюючи в колективі, Григорій познайомився з місцевими пасічниками. Одного разу один із них упіймав рій. Старий пасічник мав власні бджолині сім’ї, тож новий рій йому був не потрібен. Запропонував Григорієві забрати його — за символічну плату.
Так, із одного рою, фактично й розпочалася справа його життя.
«Сьогодні пасіка Григорія Денисовича налічує близько 70 бджолиних сімей. Збільшувати вже не збирається, бо роки своє беруть,» – говорить Григорій Денисович.
«Роки вже не ті, мені 78 і я здійснив свою дитячу мрію, став професійним бджолярем, бо добрим пасічником не стане той, хто дивиться на бджіл лише як на можливість заробітку. Можна перечитати безліч книжок і наукових праць про бджільництво, але так і не збагнути, чому бджолу здавна називають Божою комахою. Щоб по-справжньому займатися пасікою, потрібно любити бджіл, шанувати їх і щодня нелегко працювати поруч із ними».
Тепер його пасіка – це не лише вулики. Тракторець, платформа, дбайливо зроблена власними руками, і невтомна праця самого господаря. Саме на цій платформі Григорій Денисович перевозить своїх крилатих підопічних із села Томашівка на Ічнянщин, де зараз проживає – на Ніжинщину, тут для них є добрі медоносні угіддя.
До створення виїзної пасіки Григорій Денисович долучився одним із перших. Каже, що ідея об’єднатися з іншими пасічниками виявилася доброю – разом легше організувати перевезення, знайти місця для кочівлі пасіки та охорони.
Поки ми перебували на пасіці, вдалося побачити чимало цікавого: як прилетів рій, як навантажені нектаром бджоли поверталися з поля до своїх вуликів, як пасічники працювали біля бджолиних сімей і як відбувався процес викачування меду. Здавалося б, звичні речі – вулик, бджола, мед. Та коли бачиш усе це зблизька, зовсім по-іншому розумієш, скільки праці стоїть за кожною баночкою запашного меду.
Дійсно, робота пасічника нелегка. Вона вимагає не лише фізичних сил, а й терпіння, знань, уважності та постійної готовності працювати разом із природою. І, як сказав Федір Рибалко, найголовніше –любити цю маленьку комаху. Бо без любові до бджоли навряд чи можна роками залишатися у цій справі.
А коли над пасікою знову здіймається знайомий гул і бджоли одна за одною повертаються з поля, стає зрозуміло: життя тут не зупиняється ні на хвилину. Поки пасічники дбають про своїх крилатих підопічних, ті невтомно роблять свою роботу – збирають нектар, запилюють рослини й дарують людям мед. Саме так, у щоденній праці людини й бджоли, і народжується цей солодкий результат.
Марина Ігнатенко
