Так назвав батька, 27-річного Павла Трухана, Героя України, його син Мишко. Павло загинув 28 квітня 2023 року на Луганщині. Уламок пробив груди поблизу серця. Нацгвардієць, командир кулеметного взводу. Ніс службу у Першій Президентській бригаді оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій». З села Держанівка Носівської громади.
Щомісяця сам, без нагадування, пересилав гроші на дитину
— Розлучилися з Павлом у 2019 році, коли сину було трохи більше року. Підтримували дружні стосунки. Паша був ідеальним батьком. На аліменти я не подавала. Щомісяця сам, без нагадування, пересилав гроші на дитину, — каже Анна ТРУХАН, колишня дружина. — Купував йому іграшки, одяг. Завжди цікавився, що треба на наступний сезон, їздив з малим купувати речі наперед.
Коли був на фронті, розмовляв з сином по відеозв’язку. Малий знав його побратимів. Ті знімали йому відео, як татко працює на дроні по росіянах. Вони були близькі між собою. І коли Павло загинув, я місяць не могла підібрати слів і сказати про це. Аби менше травмувати дитячу психіку, вирішила не везти його на поховання. Хоч Мишко ще малий, але часто каже доволі дорослі речі. Татка він називав Капітан Америка (супергерой з фільмів і коміксів, який воював з нацистами під час Другої світової війни). Коли на роковини загибелі приїхали до Павла на могилу, Мишко сказав: «Виросту і піду мстити замість тата».
— Знайомі ще з часів строкової служби. Через декілька років зустрілися вже на війні. Паша був мені за брата. Пройшли усі гарячі точки на Сході, — каже Богдан БІЛОУС, побратим. — Як командир, беріг особовий склад. Мені та трьом побратимам врятував життя. Були в оточенні. Не знали, куди йти. Завдяки умілим діям Павла ми усі вийшли цілими. Знав правильні команди. Ніколи не ховався в тилу, йшов на штурми разом. Сварив хлопців лише по ділу. За те, що вмів зберегти життя бійців, дали Героя. Це правильно.
Перс замінили на Лютий
— Позивний поміняли, як їхали на Луганщину. Побратими розповідали, як він рвався знищувати рашистів. Ненавидів їх. Тому на такий позивний і поміняли, — каже 20-річна Софія МАРГІТИЧ, рідна сестра. — До того у Павліка був позивний Перс. До нього у бліндаж прийшов рудий кіт персидської породи. Прижився і не відходив від брата.
Вдома рідні зробили куточок пам’яті про Павла. Повісили його фотографії, поряд на поличці усі його нагороди. 18 квітня 2023 року Артем Лисогор, начальник Луганської обласної військової адміністрації, вручив рідним Знак пошани «Захиснику Луганщини».
Софія дістає та показує червону папку формату А4. Там грамота і найвища братова нагорода. 24 лютого 2024 року указом президента України Володимира Зеленського Павлу Трухану, молодшому лейтенанту, присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота зірка» (посмертно).
— Вручили нагороду 14 березня, в день Добровольця. Сину Сашику подзвонив командир частини, де служив Павлік і сказав: «Чекайте нагороди». Чогось ми подумали, що мова йде про Знак пошани «Захиснику Луганщини», — пригадує 53-річна Тетяна ТРУХАН, мати Героя. — Подзвонили з частини і сказали, що запрошують у Київ на вручення. Відвіз мене зять до командира частини, де служив Павло.
Звідти після обіду нас повезли в Маріїнський палац. Запросили перекусити. Їжі, напоїв, солодощів було вдосталь. Бо спочатку планували захід на десяту годину. А до президента попали лише о 16.00. Все тримали в секреті. Контроль був декілька разів. Пройшли через рамки, речі клали на транспортер і вони просвічувалися, як в аеропорту. Сумки, телефони і верхній одяг попросили залишити.
Всього було 15 матерів. Двом нацгвардійцям з частини сина присвоїли звання Героя України посмертно, ще чотирьом — при житті. Президент потис мені руку, подякував за сина. Сказав, що пам’ятає його. Мовляв, зустрічався з ним на Сході, коли вручав знак за відвагу. Сказав, що син тоді простягнув йому руку, як доброму знайомому. Бо деякі воїни були нерішучі.
Павло витягував побратимів із завалів, виводив хлопців з оточення, в розвідку ходив, брав полонених. Штурмів було безліч і своїх підлеглих майже усіх зберіг. Хлопці приїжджали до нього на могилу і усі дякували за свої врятовані життя. Казали, було багато наказів, коли б в бою він їх міг усіх положить. Але Павло вчиняв по-своєму, чим рятував хлопців.
До того, щоб одягнути погони лейтенанта, Павлік не дожив два тижні. Призначення вже було, а передати не встигли. Вдячна усім його побратимам, які ціною власного життя забрали тіло сина з поля бою. Привезли додому, щоб рідні змогли попрощатися.
Президент України Володимир Зеленський вручає нагороду Тетяні Трухан, матері Героя
Щоночі розмовляли по три години
— В перший же день після вторгнення Паша пішов воювати, — продовжує Тетяна ТРУХАН. — Перевівся у частину 3027, в бригаду «Буревій». Перший виїзд був до Краматорська. Пів року, з травня по листопад 2022 року, тримали оборону Бахмута. В першому бою хлопців сильно розбили. Три дні не виходив на зв’язок. Павло важко пережив той бій, втратив свого командира. Розірвало прямо на очах.
В Білогорівці Луганської області син був два з половиною місяці. Там і загинув, — плаче мати. — І весь цей час я не чула своє дитя. Мобільного зв’язку там не було. Спілкувалися лише повідомленнями, між бойовими виходами. Наш час був з пів другої до пів п’ятої години ночі. В цей час було більш-менш спокійно.
— Кожної ночі не досипали?
— Виходить, що так. Переписувалися щоночі. Поговориш з дитиною, знаєш, що все нормально. 28 квітня 2023 року вночі переписувалися востаннє. Близько п’ятої ранку сказав, що відстрілявся і хоче прилягти відпочити. Перед цим записав останнє відео, де промовив: «Все буде добре».
О восьмій ранку мені стало зле, ніби порожнеча всередині. Неспокійно на душі. Стала дзвонити дітям, щоб дізналися, де Павлуша. Вони заспокоюють, кажуть, давайте почекаємо три дні. Всі ці дні серце відчувало, що моєї дитини вже немає серед живих. Не спала, не їла. Першого травня прийшли з військкомату, принесли похоронку.
На 40 днів, пів року приїжджали поминати по 30 чоловіків. Дякувала хлопцям, що онуки мої ростуть під тихим небом. Майже не чують обстрілів. Важко пережили, коли в 2022 році сусіднє село Хрещате було в окупації. Ракети через нас на Ніжин літали низько, над сараями.
На роковини до сина теж приїздили. Але лише утрьох. Казали, немає ким їх замінити. Хтось у лікарнях лежить, хтось на фронті. Змогли відпроситися на могилу до Паші лише на три години. Чекали відправки на лиманський напрямок. Валера, який був заступником Павла, тоді підійшов до могили, зняв з руки синьо-жовтий браслет і промовляє: «До скорої зустрічі, друже». Ми почули, стали сварити його за такі слова. На що він відповів: «Я не сказав, що зараз. Я сказав до скорої зустрічі». А за тиждень і його не стало… На позиції, де перебували хлопці, прилетіли фосфорні бомби. Троє в реанімації. Шестеро згоріли живцем. Від Валери майже нічого не залишилося.
Вранці мені сповістили про його смерть. А перед цим, вночі, Валера мені приснився. Каже: «Так хотів пообідати, побути на поминках». Тоді на роковини Павла вони не встигли посидіти в кафе, бо треба було повертатися. Аж раптом тоді уві сні з’являється Павлік і веде його з собою за руку. Питаю: «Ви куди?». А вони мовчки пішли.
Ледь не зійшла з розуму, коли ховали сина. Всюди Павлуша мені ввижався. Заходжу додому, і чую його голос. Хлопці з президентської варти, котрі несли гроб, заносять його у двір. Дивлюся, які всі красиві, у парадній формі і як закричу, неначе синулька мій навпроти стоїть. Рідні тоді списали все це на нєрви, але я чітко бачила його силует перед собою
Сім дітей і вісім онуків
— Моє багатство — сім дітей і вісім онуків, — впевнена мати. — Старшому синові Сашку — 33. Був в АТО. Як і Павло, у 2022 році пішов добровольцем. Зараз служить на харківському напрямку. Через загибель брата має «бронь», міг відсиджуватися вдома. Але навідріз відмовився. Сказав, що потрібен там. Аби ця нечиста сила знову не прийшла в наші краї. Коли Чернігів був в облозі, допомагав вивозити людей у безпечні місця. Юлі — 32 роки, є донечка. Проживають в Чернігові, працює на меблевій фабриці. Наташі — 30. Чоловік теж військовий, зараз на сумському напрямку, виховують синочка, теж живуть у Чернігові. Потім був Павлік, — жінка витирає сльози. — Марії зараз 25 років, працює кухарем в кафе в Ніжині, двоє діток. Вірі — 23, в декреті. Є онучок там. Софія найменша — 20 років. Має двійко синів. Усі діти мене називають на «Ви». В селі всі дивуються з цього. Ніхто не просив, не заставляв їх. Мо’, через те, що я своїх батьків на «Ви» називала.
Павло був добряком. Жалів усіх бездомних тваринок. Мишенята, коти, собаки — усі були в нас вдома. Годував. Поранених забирав додому і лікував.
Коли підріс, зацікавився комп’ютерами. Міг годинами сидіти та перебирати залізяччя. У 2000 році перший комп’ютер склав сам. У 13 років. У селі, без інтернету. Друзі приносили зламані, з двох-трьох комп’ютерів він зібрав один. Після 11 класу синочок поїхав у Чернігів навчатися на програміста у фаховий коледж транспорту та комп’ютерних технологій. Вступив на безкоштовне. Купила йому для навчання другий комп’ютер. Довелося взяти кредит на 2800 гривень. Тоді ж почав займатися боксом.
В 20 років пішов в армію, потрапив в Нацгвардію в столиці.
— Усі діти від одного чоловіка?
— Так, любила його крєпко. Прожили разом 23 роки. Помер у 2016 році. Згубила горілка. З Віталієм не розлучалися, та останні роки жили окремо.
Поки працював трактористом, все було добре. Роботи не стало, почав випивати, битися. Людина пропала. Підтримки ні для мене, ні для дітей. Одного разу Саша і Паша заступилися за мене і пригрозили, щоб не чіпав. Злякався. Пішов тоді та жив окремо від нас. Якось приходив, просив помиритися. Я була проти, бо горілка в нього залишалася на першому місці.
Була сімом дітям за матір й за батька. Три корови тримала, худобу. Працювала на взуттєвій фабриці в селищі Десна на Козелеччині. Перший велосипед хлопцям збирали утрьох, з Павлом і Сашком. Усі разом ходили на риболовлю.
Останні 14 років Тетяна Іванівна працює лісокультурницею у носівському лісгоспі. Вирощує з черенків сосни, дуби, ялівці, туї, декоративні саджанці.
Дмитро Трухан
В Держанівці, окрім Павла Трухана, ще два воїни загинули в російсько-українській війні. Однофамільці. 50-річний Микола Трухан, старший водій мотопіхотного взводу. Служив в Збройних силах з 2014 року, від початку війни. Загинув 17 серпня 2022 року поблизу села Червоне на Харківщині. Залишилися дружина і син, який теж зараз служить.
Дмитру Трухану навіки залишиться 28. Був навідником десантно-штурмового відділення. Загинув 21 вересня 2023 року під час мінометного обстрілу на запорізькому напрямку. У скорботі мати.
— Дімка однокласник та найкращий друг Павла, кум молодшої доньки. Загинув через пів року після сина, — схлипує Тетяна Трухан. — Хлопці дружили з першого класу. Всюди були разом. Підтримували один одного. Чого тільки не пережили. Казали: «Ми за любий кіпіш, окрім криміналу. Дурнею не займаємося».
Діма пішов служити через пів року після Павліка. Був на навчанні за кордоном. А звідти відразу поїхав на фронт. Поховані друзі поряд. Незадовго перед загибеллю телефонує мені Дмитро і каже: «Тьоть Тань, мені Паша у сні приходив. Попередив, щоб я не лихачив на війні».
Матері сниться тепер і Павло, і Дмитро. Наче вони веселі, заспокоюють, що все в них добре. А Тетяна їм каже: «Ох, не там, ви, хлопці…»
Джерело: “Вісник Ч”, авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото з сімейного архіву родини Труханів
