Її називали “суха”, на відміну від вареної, яка була більш соковита. Але варена, то Київська, “палка”, а Носівська була напівкопчена, зігнута кілечком.
З її виробництвом ми знайомилися ще у школі, коли вчителі влаштовували екскурсії місцевими підприємствами. Маршрут був один: пекарня – ковбасня – сітроцех. Тоді вони всі були майже в центрі. Пекарня – де нині контора “Райагролісництва”, а ковбасня і сітроцех – поряд, за теперішньої адмінбудівлею міської ради.
Це були незабутні екскурсії. Замість сидіти за партою і сподіватися, що тебе сьогодні не викличуть – прогулянка містом. Мрія кожного учня. Мені пощастило на початку 1970-х бути учасником такої екскурсії двічі. Першого разу на пекарні нас пригостили хлібом, у ковбасні – шматочками ковбаси, а у сітроцеху, кожного – пляшкою лимонаду. Через рік була та ж екскурсія, по тому ж маршруту, і ми, як досвідчені екскурсанти, відразу не з’їли запропоновані скибки хліба, а приберегти їх до ковбаси. Нажаль, тоді ковбасою нас уже не пригостили, тож довелося запивати хліб лимонадом.
На скільки пам’ятаю, 1970-80 роки Носівська ковбаса у місті з продажу не вибувала. Носівчани ще й крутили носами – дорогувато.
Дійсно, варена з Києва коштувала дешевше. Вона входила до традиційного продуктового набору носівчан після відвідин столиці. Крім палки Докторської чи Любительської, до набору входили твердий сир і паляниця київського хліба.
Все пізнається у порівнянні. У 1979 році довелося побувати у відрядженні у Ямполі Сумської області. Там вперше я скуштував ліверну ковбасу, яку завозили раз на тиждень, а також дізнався, у що перетворюється ліверка, коли її підсмажити. Крім ліверної, звісно, завозили у невеликій кількості і варену і копчену, але за старою совковою традицією, до “простого смертного” вони не доходили.
Після такого відрядження розумієш, що гріх було носівчанам скаржитися на постачання продуктами харчування. А ямпільчанина, що потрапить у Носівку, могла чекати доля анекдотичної доярки, яка побувавши з делегацією в НДР, втратила свідомість, побачивши на вітрині тамтешнього магазину десять сортів ковбаси.
На початку 1980-х працював у конторі поблизу Ковбасного цеху. Коли, користуючись відсутністю начальника, скидалися на пляшку, а на закусь, як завжди, не вистачало, запрошували у компанію знайомого працівника ковбасні. Він завжди приходив з ще теплим кільцем запашної ковбаси.
Пізніше, коли добудовували недалеко, як зараз говорять, “об’єкт інфраструктури”, наш керівник частенько робив рейди до Ковбасного цеху, з якого повертався зі свіженькою здобиччю.
Згодом, Носівська ковбасня припинила своє існування, не витримавши конкуренції з монстрами ковбасного виробництва.
На рубежі тисячоліть була спроба відродити у Носівці виробництво ковбаси. Але ні сучасне обладнання, ні асортимент не врятувати і це підприємство від закриття. Уже й нема тієї будівлі, де було розміщене це виробництво. А будівля старої ковбасні до цих пір стоїть. Правда, ковбасою там уже давно не пахне. А смак тієї ковбаси не забувся до цих пір. Звичайно, зараз є і смачніші, і запашніші, але не такі. Тому що то був смак дитинства.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
