…Я народився в селі, яке називалося Веркиївка – від давнього засновника, чиє ім’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нині перекрутилося у Вертіївку, що має означати, буцім наш предок був Вертій (крутій), вперше така назва з’явилася за моєї юності на станції – «Вертеевка», її почепив після війни якийсь дурноверхий перевертень, а далі інший перевертень перехопив назву на село. Поблизу від Веркиївки («Вертеевки»), хоч і на іншій залізничній гілці – під кутом до нас – була станція Крути, і я не знав, яка трагедія там відбулася, про це наші батьки, сусіди мовчали мертво (а може, й навмисно забули), я ловив в’юнів у болоті Лисянському, яке поміж нашим селом та Заньками, й не знав, що оті потемнілі цеглини – з будинку Юрія Лисянського, великого мореплавця, який разом з Крузенштерном – «первые русские мореплаватели» (це з радянських енциклопедій) – обійшли на кораблях земну кулю, та й про Заньковецьку ніхто ніколи нічого не розповідав; я жив в українському селі, розмовляв українською мовою (діалектом), але, власне, не знав, що я українець, натомість вичитував з підручників про те, що ми всі «совєтскіє», живемо на світі завдяки братньому російському народові, а Україна існує, бо є росія; ми, хлопчаки, також цим не вельми переймалися. Ми не були синами вільної землі, а такими собі нужденними хазяйчиками, жили в іншому світі, – пасли худобу, носили з лісу паливо (соснові шпильки-«колючки»), орали колгоспне поле, але оте, про «братній російський народ» і «лучшіє в міре», було для нас істиною і як же важко ми пізніше добувалися до власного коріння, продираючись через щось у собі. Ми тоді не знали, що це споконвічна наша земля, що наші предки полювали тут звіра, сіяли просо, ставили важкі зруби хат, курили смолу, мочили коноплі – і все це на власну потребу. Я не звинувачую нікого – ні своїх батьків, ні вчителів, ні дядьків, з якими працював у колгоспі, в тому, що вони мені нічого не розповідали про наших видатних предків і про ті лихоліття. Моїх учителів навчали так само, як і мене, а дядьки бачили на власні очі, як забирав НКВД їхніх сусідів, членів «Просвіти», колишніх партизанів, декотрі з-поміж них були вписані в Книгу героїв громадянської війни, декотрі – нагороджені орденами Бойового червоного прапора, і як ті люди зникали назавжди, а ті, що поверталися, ставали німаками. Що вони могли розказати!..
…Як же почалася проза? Перед тим, як відпустити нас після закінчення першого курсу на канікули, нас зобов’язали кожного прочитати у своєму селі лекцію і привезти довідку з печаткою про це. Лекцію на будь-яку тему. Оскільки я не знав, про що читати – я тоді не знав, що поміж нашим і сусіднім селом Заньки жив Юрій Лисянський, «великий русский мореплаватель, который повторил подвиг Магеллана», – про що я пізніше прочитав у російській енциклопедії, ніхто нам у школі не розповів і про Марію Заньковецьку, і про інших «зацних» людей, зокрема партизанів громадянської війни (Кропив’янського – командира першої української дивізії) – всі вони були позаарештовувані, їхні прізвища боялися вимовити, а тим часом я десь прочитав, що козацький полковник Семен Палій десь з наших країв. І я почав у академічній бібліотеці – перепустку туди добув мені В. І. Маслов – видлубувати якісь матеріали про Семена Палія. І навидлубував на сяку-таку доповідь, яку й прочитав у селі, сам тим часом скрушно думав, чому про такого славетного чоловіка немає нічого сутнього. Про Наливайка є, про Хмельницького є, про Богуна, а про Палія немає. І далі рився в фондах. І визріла в мене несподівана думка – написати про Палія художній твір. І я почав писати – в тій же бібліотеці, вечорами-ночами в гуртожитку – на студентській кухні, в коридорі на підвіконні. Це винюхали-видивилися мої товариші, й кпинів я натерпівся на багато років життя. Та й справді – хлопець не має за душею жодного надрукованого рядка, а пише велике полотно – роман. Урешті, коли вже було недалеко до кінця, стривожився й я: а що як я не гожий написати, що, як це графоманія. І тоді я на якийсь час відклав рукопис і написав двоє оповідань, одне для дітей, друге – для дорослих, про Марію Заньковецьку – побував кілька разів у Заньках, зустрівся з людьми, які її ще знали, зокрема з її покоївкою. Одне одніс у «Барвінок», друге в «Дніпро». Скількись там часу – місяців три-чотири, терпів, а тоді пішов: у «Барвінок». Консультант (люди, які читають початківців) довго шукала рукопис і не могла знайти, підключилися в кімнаті інші – може, випадково потрапило в їхній стіл – немає. Їм уже незручно (зрозуміло, там графоманія, а все одно негаразд), опускають очі, метушаться, аж тут заходить якийсь чоловік (відповідальний секретар): «що шукаєте?», «хлопець приніс оповідання, а воно пропало», «а як називається оповідання?» «Голуби», «Так воно вже в номері, є аркуші, через кілька днів тираж». Можна уявити мою радість, мій тріумф. О, ці маленькі тріумфи, скільки душ вони переколочують, скільки оман приносять.
Звідти я пішов до «Дніпра». Там сказали, що оповідання схвалене до друку. Завершуючи оповідь про тріумф, скажу, що гонорар у «Дніпрі» виписали великий (платили від обсягу), в бухгалтерії справжнім авторам платили крупними купюрами, а початківцеві – що залишилося карбованцями і троячками, купюри були великі, я обіклався ними, набив кишені й боявся вийти на вулицю – пачки випирали з благенького піджачка. На ті гроші я купив перший у житті костюм – сірий у іскорку, і гуцульську сорочку, в яких я й «охмуряв» свою майбутню дружину та одружився…
Джерело: Меморіальний будинок-музей Юрія Лисянського
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
