Останнє бойове завдання Володимир Богдан отримав 14 вересня 2024 року.
– Мені ніколи не було так неспокійно, як того дня, коли він пішов на останнє бойове завдання. Я не знаходила собі місця, – говорить дружина Катя.. – Того дня старший син грав у футбол із друзями. Попросив води. Я винесла йому воду в батьковій чашці – великій, білій. Коли я вийшла з нею, чашка просто розпалася в мене в руках на дрібні шматки. Я відчула щось погане.
Він загинув 15 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Лисівка Покровського району Донецької області. Йому було 35 років.
Через два дні, 17 вересня, до Каті приїхали з військкомату. За уповноваженим стояли дві жінки в білих халатах.
– Я все зрозуміла.
Шістнадцять років тому Катя і Вова познайомилися в Талалаївці, куди обоє приїхали до рідних. Катя – до брата, Вова – до батьків. Це було кохання з першого погляду. Взаємне, щире, без зайвих слів. Почалися дзвінки, побачення на вихідних, очікування кожної зустрічі. На той час Вова працював у Києві. Рік вони зустрічалися, а потім Вову призвали до армії. Питання «Чи будеш чекати?» навіть не звучало. Він знав – чекатиме.
Служба проходила у столиці, і Катя регулярно приїздила до нього. Після закінчення школи та навчання вона поїхала до коханого. Три роки вони просто жили разом, будували свої стосунки. Катя не поспішала з весіллям – вони просто насолоджувалися тим, що були разом. А коли обоє зрозуміли, що готові до важливого рішення, одружилися. Весілля зіграли у січні.
– Я почувалася щасливою, була за ним, як за кам’яною стіною. Чесний, справедливий, надійний. Я могла покластися на нього на 200 відсотків, – говорить Катя, не стримуючи сліз.
Вони завжди добре розуміли одне одного. Навіть у складні фінансові періоди могли спокійно поговорити й разом знайти вихід. Вова підтримував дружину в усіх її починаннях і завжди пропонував свою допомогу.
Не залишався осторонь і тоді, коли комусь була потрібна допомога.
Одного разу вони з друзями відпочивали на Десні. На очах у відпочивальників сім’я перепливала річку. Раптом дитина почала тонути й потягнула за собою тітку. Люди на березі розгублено спостерігали за тим, що відбувається.
Вова не вагався ні секунди. Він стрибнув у воду і поплив на допомогу. Катя з меншим сином на руках бігала берегом і кликала людей. Двоє підлітків із великим надувним матрацом теж попливли рятувати. Дитину вдалося витягнути на матрац. А жінку течія вже відносила. Вова поплив за нею, наздогнав, схопив і разом із нею, проти течії, добрався до матраца.
Коли всі нарешті вибралися на берег, він просто сів на пісок. Сил не залишилося, руки тремтіли.
Викликали швидку. До її приїзду люди самі надавали жінці допомогу. Якраз перед тією поїздкою Катя дивилася передачу про першу допомогу на воді – і знання, які тоді здавалися звичайними, виявилися життєво важливими. Жінку врятували.
З дитинства його великою пристрастю був футбол. Любив риболовлю. Дідусь, який був військовим і людиною суворою, свого часу привчив хлопця обливатися холодною водою. Вова часто гостював у бабусі й дідуся в Ніжині.
А згодом уже сам привчав до спорту старшого сина Данііла. Вони разом ходили на футбольні матчі, багато часу проводили удвох. Батько навчав сина й звичайних чоловічих справ – пиляти, рубати дрова, працювати по дому. Вони добре розуміли одне одного. Даня зовнішньо дуже схожий на тата.
Подружжя мріяли про донечку. В липні 2022 року в родині народився другий син – Матвій. Попри те, що чекали на дівчинку, Вова був неймовірно щасливий. Між хлопцями – дев’ять років різниці. Цього разу батьківство було вже усвідомленим. Він допомагав Каті купати маленького сина, гуляти з ним, проводив із дітьми кожну вільну хвилину.
– Ми любили просто гуляти містом. Брали дві кави, дітей – і йшли в парк. Розмовляли, сміялися, раділи життю, – згадує Катя.
Після народження Матвія в їхніх стосунках настав особливий, романтичний період: Вова дарував квіти й цукерки, оточував Катю турботою та увагою.
– Мені з ним завжди було легко, комфортно і цікаво. Шкода, що наше щастя тривало так недовго, – говорить Катя.
Чоловік працював в Угорщині на будівництві. Він був бригадиром, мав роботу, міг залишитися за кордоном. Катя, вагітна другою дитиною, планувала виїхати туди разом із сином Даніілом. Але Вова вирішив інакше.
Через два дні після початку великої війни зателефонував дружині: «Мамулік, я вже перейшов кордон. Повертаюся додому».
«Мамулік» або «Мала» – так він завжди називав Катю.
До Ніжина Вова добирався три дні. Одразу пішов до військкомату і записався до територіальної оборони.
Коли потреба в ній відпала, здав зброю і повернувся на роботу в Бровари. Працював на заводі машиністом баштового крана. Треба було утримувати сім’ю.
Мріяв про власну справу, хотів зібрати надійну будівельну бригаду, відкрити невеликий магазинчик. Сам облаштовував будинок, який вони придбали разом із Катею. Планував зробити альтанку, викласти красиві доріжки у дворі. Він накупив форм і матеріалів, щоб самостійно виготовляти тротуарну плитку.
Незадовго до загибелі Вова здав на права і купив стареньке авто. Це стало його новим захопленням. Він міг цілий день сидіти поруч із майстром, який ремонтував машину, бо хотів сам розібратися, як усе працює. Мріяв купити старий «лупатий» Mercedes.
Але війна внесла свої корективи. Згодом Володимир знову взяв до рук зброю та долучився до десантно-штурмових військ. Уже під час навчання його обрали старшим групи. Ще до сержантських курсів призначили командиром. У вересні 2024 року він завершив навчання та отримав звання молодшого сержанта.
Воював на Покровському напрямку. Майже щодня спілкувався з рідними.
Свій позивний він придумав не одразу. Одного дня зателефонував Каті та радісно сказав: «Я нарешті придумав собі позивний – Кран». На шевроні був мультяшний Сімпсон – цей мультик Вова дуже любив.
Після першого бойового завдання командир нагородив його нагрудним значком, який зняв із себе та причепив Вові. Пізніше військовослужбовець отримав ще низку відзнак, але, на жаль, посмертно.
Вова не раз рятував життя побратимів. Він відчував відповідальність за кожного. Навіть після осколкового поранення не залишив позицію і ще два дні залишався поруч із хлопцями.
Востаннє Катя бачила чоловіка наприкінці серпня, коли він на кілька днів приїхав додому. У Ніжині він особливо цінував тишу та спокій. Фронт і дім для нього були двома різними світами.
Володимир Богдан загинув 15 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання Володимир Богдан загинув.
Тоді ж у соцмережах з’явилася фотографія українського військового, якого, за повідомленнями, стратили мечем. На фото була зовнішня схожість із чоловіком. Для Каті це стало ще одним ударом.
– Всередині в мене все горіло вогнем. Я уявляла, яку страшну смерть він прийняв. І це було найболючіше для мене.
Найважчим стало чекати тіло. Ніхто нічого не пояснював. Коли через тиждень Вову привезли, Катя в морзі насамперед почала шукати на його тілі рану від меча.
Пізніше побратими розповіли, що уламок снаряда залетів під бронежилет і перерізав кровоносну артерію. Евакуювати його одразу не було можливості. Коли воїна змогли винести, пульс ще зберігався, але через значну втрату крові врятувати його не вдалося.
Вона залишилася сама з двома синами та нездійсненими планами. Поруч завжди були мама й сестра, які підтримували її.
Матвію було лише два роки, коли він втратив тата. Хлопчик знає його лише з фотографій, торкається пальчиком і каже: «Тато».
Одного разу до них прийшов знайомий, трохи схожий на Вову. Матвій підбіг до чоловіка, взяв його за обличчя, повернув до себе й уважно подивився. Він шукав тата.
– Це було як ножем по серцю, – тихо каже Катя про свій біль – Я з цим встаю і з цим лягаю. Навіть зараз, коли вже минуло два роки, якщо син щось просить, то каже: «Ви мені купите?» Не «ти», а «ви» – маючи на увазі маму і тата. А я й не поправляю, нехай буде так.
– Якби можна було повернути час назад, він усе одно вчинив би так само», – без сумніву говорить дівчина.
За мужність і відвагу Володимира нагороджено посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Президента України «За оборону України», нагрудним знаком «30 років воєнній розвідці України», а також відзнакою від командира батальйону.
Катя досі говорить про нього у теперішньому часі, ніби він просто десь далеко. Він залишився у спогадах, фотографіях, мріях.
Війна забрала його життя, спільне майбутнє, яке вони будували разом. Але вона не змогла забрати їхнє кохання. Бо воно сильніше за війну.
Спілкувалася Олена КРЕСАН
