Війна та битви є життям кожного воїна. Життям жорстоким, кривавим, сповненим болю,смерті та кровопролиття. Але життям простим, де все чітко і зрозуміло. Є добро і зло, побратими та вороги, перемога чи поразка. Світ біполярний, чорний або білий. Чогось сірого, «посередині», не існує.
Битви закінчується або поразкою, або перемогою. Як і в коханні, на війні правил не існує. Перемога здобувається всіма доступними методами. Будь яка військова перемога, взяти хоча б ряд блискучих козацьких звитяг під Корсунем, Батогом чи Конотопом, вабила до себе козаків, як оазис спраглих мандрівників. Байдуже, як завзято козак рубався в тій битві й чи взагалі брав там участь. Кожен прагнув бути причетним до перемоги, бо вона гарантувала йому владу, гроші, статус у суспільстві. Козаки не скупилися й в мистецтві брехні, якщо треба було «приписатися» до якоїсь перемоги в битві.
Яскравим прикладом є Хмельниччина, характеризована небаченим процесом покозачення всього чоловічого населення. Кожен хотів бути козаком, бо козацтво було головним рушієм державотворення. Тож, цілі ватаги козаків впродовж десятиліть могли оповідати свої фантастичні перемоги в роки Хмельниччини, особливо якщо свідки тих подій були давно на протилежному березі Стіксу.
Перемога завжди має багато батьків та опікунів. Вона ніколи не є самотньою. Козаки-переможці завжди будуть в пошані, вони потрібні товариству та державі, шинкар не пожалкує їм горілки, а молодь завжди подасть окраєць хліба. Перемога багатослівна, сита, яскрава, про неї всі розпитують. Натомість, поразка нікому не потрібна. Поразка завжди сирота. Переможені та слабкі – самотні, голодні та зневажені, а то й засуджені за поразку. Байдуже, яким сильним ти був у минулому. Для перемоги важливим є лише нинішній момент. Тут і зараз. Минулого вже немає, а майбутнє ще не настало. Якщо ти зазнав поразки, твоїх слів ніхто не слухатиме. Бо поразка сліпа та глуха.
Місто Ніжин та його замок у сер. XVІІ ст. декілька разів ставали місцем ув’язнення тих, хто з берегу переможців переплив на берег невдах. Мова йтиме не про звичайних козаків, а про шанованих старшин Матвія Гвинтівку, Степана Красну Башту та Якова Улізько, які були на вершині владного Олімпу, а потім впали на саме дно забуття. Спільною перемогою, Олімпом всіх цих хлопців стала Чорна рада в Ніжині 1663 року. Переможець ради гетьман І. Брюховецький щедро віддячив своїх прихильників полковницькими посадами. М. Гвинтівка став ніжинським полковником, Я. Улізько – корсунським, а С. Красна Башта – чернігівським. Втім, досить швидко політика гетьмана І. Брюховецького відійшла від національних та державних інтересів.
Все частіше гетьман став дивитися в бік Москви, роблячи своїх козаків та селян холопами Кремля. Московський договір 1665 р. дозволив московським стрільцям розташувати свої залоги в українських містах. Московські військові розпочали утиски, грабунки та вбивства українців. Український люд скаржився на ганебну поведінку московітів гетьману, втім той не зважав. Тоді проти гетьмана І. Брюховецького виступили його колишні соратники на Чорній раді, зокрема М.Гвинтівка, Я.Улізько та С.Красна Башта.
Прагнучи втримати гетьманську булаву у своїх руках, І. Брюховецький відбирає полковницькі посади в цих козацьких старшин та ув’язнює їх в окремих замках. Ніжинський полковник М. Гвинтівка був відправлений на ув’язнення до Гадяча – гетьманської резиденції І. Брюховецького. Так би мовити, під особистий пильний нагляд гетьмана. Натомість, Я.Улізько та С.Красна Башта були перевезені гетьманською вартою до ніжинського замку. Саме Ніжин став місцем відбуття покарання полковників за незгоду з промосковською політикою гетьмана. Цікаво, що С.Красна Башта був офіційно звинувачений у тому, що «погано ставився до московських воєвод».
А Я.Улізька ув’язнили за перехід на бік польського короля. І.Брюховецький не мав чіткого наміру стратити політичних опонентів, хоча в минулому не раз давав наказ рубати голови суперникам. Чого варта тільки страта Я.Сомка та В.Золотаренка – представників провладного клану, хай хоч і не прямих, але родичів Б.Хмельницького, на центральному майдані Борзни у вересні 1663 року. Але вже через два роки гетьман не міг дозволити кату перевіряти міцність сокири та особисту професійну майстерність на козацьких головах.
Любов натовпу як вітер у полі. Його не впіймати в мішок і не прив’язати до тину. Не гетьмани керують невгамовною черню, а козацькі маси обирають гетьмана інструментом своїх дій. Вже за два роки гетьманування І.Брюховецький своїми пустими обіцянками і непослідовними діями розгубив авторитет серед черні та став їй непотрібним. Тому стратити М.Гвинтівку, Я.Улізька та С.Красну Башту, які самі були вихідцями з черні, І.Брюховецький просто не міг. Тож, через в’їзну браму до Ніжина по черзі завезли бранців: у 1665 р. корсунського полковника Я. Улізька, а у 1667 р. – чернігівського полковника С.Красну Башту. Світло перемоги учасників Чорної ради в Ніжині змінила темрява поразки. Глухі стіни ніжинського замку стали німим співбесідником колишніх полковників, яких у 1663 р. галасливий натовп вітав як переможців.
На щастя, кожному з них судилося провести лише пару років у ніжинських казематах, під контролем московських стрільців місцевого воєводи І.Ржевського. Шкода, ми так ніколи й не дізнаємося в яких умовах утримувались колишні полковники, яким був їх раціон, чи піддавали старшину тортурам. Вже на початку 1668 р. Ніжин став одним з театрів основних боїв українсько-московської війни, що дозволило опонентам І.Брюховецького вийти на волю.
Роман Желєзко – науковий співробітник
відділу «Поштова станція»
Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.