Із перших днів повномасштабного вторгнення росії 41-річний Татул Оганян із Безуглівки (Ніжинщина) став добровольцем.
Разом із побратимами він боронив Ніжин і сусідні села, мав кілька важких боїв. Під час одного з них Татул підірвався на протитанковій міні.
Вибухом йому відірвало обидві ноги. Вижив дивом. І не зламався. Пройшовши курс протезування, Татул заново навчився ходити. Зараз він на реабілітації. А після неї планує повернутися в стрій і продовжити службу в ЗСУ. Аж до нашої Перемоги!
ЗА НАЦІОНАЛЬНІСТЮ — ВІРМЕНИН. ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ — УКРАЇНЕЦЬ
Татул народився у Вірменії. Та своєю Батьківщиною вважає Україну, де пройшло все його свідоме життя.
– Коли мої батьки перебралися на Ніжинщину, мені було два роки. Спершу оселилися в Малій Загорівці а в 1990-му переїхали в Безуглівку, — розказує боєць. – Тут я виріс, одружився, тут народилися трос моїх синів Армаїс (йому 15 років) Артем (12) і Арарат. Усе, що я маю, пов’язане з Україною. Це моя земля. Саме тому не вагаючись узяв зброю і пішов її захищати, хоча не мав бойового досвіду. У мирному житті займався будівництвом і ремонтом доріг, маю власну фірму.
Чесно кажучи, я до останнього сподівався, що росія не наважиться напасти. Вранці 24 лютого ми з друзями навіть планували поїхати на зимову риболовлю. А натомість я поїхав у військкомат. Це був день метушні. Хтось із ніжинців збирав речі, хтось вивозив рідних. Але я твердо вирішив, що не втікатиму. Дружина з дітьми мене підтримали і теж не схотіли нікуди їхати. 25 лютого я приїхав у Ніжин до свого товариша командира військової частини. Туди ж з’їхалися мої друзі, колишні атовці. Загалом 27 чоловік (із яких залишилося в живих лише 22). Ми з ними створили щось на кшталт розвідувально-диверсійного підрозділу і почали партизанити. Через знайомих дізнавалися, кудою рухаються російські колони, і всіляко перекривали їм проїзд: валяли дерева на дорогу, по можливості мінували шляхи та об’їзди. Незабаром натрапили на диверсійну групу, яка прокладала маршрут ворожим колонам і здавала наші позиції. Це був легковик на київських номерах із написом “Діти” на лобовому склі. Він кілька разів проїжджав повз нас. І щоразу за пів години починалися обстріли то з мінометів то з “Градів”. Зрештою ця ДРГ підірвалася на міні.
ЕКІПАЖ ТАНКА ВЗЯЛИ В ПОЛОН ЗА ДВА БУТЕРБРОДИ
У перші дні, зізнається Татул, зі зброєю було скрутно, їхній підрозділ мав лише автомати, гранатомети і протитанкові міни. Згодом додалася ворожа техніка. Першим трофеєм став російський Т-72, екіпаж якого здався в полон… по телефону.
Це було 28 лютого, пригадує Татул. Між селами Талалаївка і Велика Дорога російську колону накрили наші “Гради”. Один із танків з’їхав на узбіччя і заглух. У нього закінчився солярка. Командир танка, мехвод і навідник вийшли на дорогу й пробували зупинити когось зі своїх, але ніхто з колони їх не підібрав. Я знаю це, бо мій товариш Володя Ляховченко (город якого виходить до дороги) бачив усе на власні очі і зразу ж зателефонував мені. Я попросив його дати слухавку цим танкістам. Він не побоявся, покликав їх. Я пояснив росіянам: “Ми цей сектор накрили “Градами” і зараз його зачищатимемо”. У відповідь почув: “Что вы предлагаете?». Кажу “Здатися”. А він мені: “Ви будете нас пытать». У росіян є цей бзик, що кругом нацисти, бандерівці. Я запевнив, що катувати їх ніхто не буде, а з часом ми обміняємо їх на своїх бійців. Рашисти попросили 20 хвилин на роздуми. Потім я передзвонив. “Хорошо, сдаемся”, каже. – Только при одном условии. Мы 2 дня не ели, нам хотя бы 2 бутерброда на троих».
На цьому й порішили. Вони здали зброю Вові, а я попросив його нагодувати полонених.
Потім Володя ще й привіз їх машиною до наших бійців на блокпост. До слова, їхній танк ми потім заправили й обстрілювали ним ворожі колони А полонені росіяни нам допомагали. Правда, стріляти по своїх відмовилися, тож лише наводили на ціль (бо в нас не було навідника), а наші хлопці гатили.
У ПЕРЕСТРІЛЦІ ЗАГИНУВ СТАНІСЛАВ ПРОЩЕНКО
Перше бойове зіткнення Татул мав 1 березня. Того дня місцеві повідомили їм, що в Дорогинці заблукали два ворожих бензовози.
– Ми вирішили взяти водіїв у полон, а бензовози доправити в нашу частину. Приїхали втрьох, бо автомобіль із підмогою зламався й відстав. Чекати його не стали. Сподівалися, що водіїв супроводжує максимум один військовий, тож впораємося самі. А виявилося, що з водіями їхало троє офіцерів. Коли ми заїхали в село, то побачили ці бензовози і виламані двері в магазині. Росіяни, якраз його грабували. Потім почали виходити гуртом з торбами краденого. Ми могли запросто їх розстріляти, але вирішили трохи проїхати вперед, розвернутися і взяти усіх в полон. Та окупанти розгадали наші наміри, покидали торби й стали відстрілюватися. Під час перестрілки смертельно поранили Станіслава Прощенка (на його честь у Ніжині перейменували вул.московську — авт.). Щодо росіян, то одного водія ми застрелили, а другого взяли в полон. Офіцерам вдалось втекти. Проте один із них (поранений) за три дні здався у полон.
“ЗРОЗУМІВ, ЩО НІГ НЕМАЄ, КОЛИ СПРОБУВАВ НА НИХ СТАТИ”
12 березня Татул і сам мало не загинув. Під вечір наш дозор помітив ворожу колону із 16-ти одиниць техніки, яка рушила в бік Безуглівки. Було вирішено її зупинити.
– Разом зі мною ворога атакували 12 бійців, – каже Татул.
На в’їзді в село ми обстріляли їх із гранатометів. Підбили перших дві машини й останню, заблоковувавши таким чином колону. Орки кинули техніку, застрибнули в КамАЗ і втекли. Проте один підбитий БТР почав стріляти по нас.
Хлопці стали відходити, а я взявся їх прикрити. Коли всі наші відступили, я застрибнув у позашляховик і направився в бік Ніжина. На вулиці було вже темно, і фар я не вмикав. Усе, що пам’ятаю — різкий спалах. Коли отямився — побачив, що сиджу чомусь не за кермом, а на задньому сидінні. Автомобіль горить. Майнула думка: “Що ж сталося? Вийду гляну”. Відчиняю задні двері, намагаюся стати на ноги й усвідомлюю, що лівої ноги взагалі немає, а права теліпається на шкірі. Я випав із машини на спину. Від гріха подалі зняв із себе обгорілий бронежилет, на якому були підсумки з магазинами і граната. Через шоковий стан болю не відчував. Тоді побачив за машиною буксирувальні троси, які вибухом викинуло з багажника. Перев’язав ними ноги (бо турнікета із собою не мав) і зв’язався з нашими. Пояснив: “Я 300-й, повертайтеся по мене». Хлопці хутко доправили мене в лікарню, там зробили дві операції. Як потім виявилося, я в темноті з’їхав на узбіччя і підірвався на протитанковій міні, яку заклала ворожа ДРГ.
Майже місяць я був у Ніжині. Потім мене перевели а Центральний військовий шпиталь у Києві. Звідти у Вінницький інститут реабілітації. Коли підійшов час, я протезувався. Можна було на вибір: або на приватному підприємстві (як я й зробив), або на державному. В обох випадках бійцям ЗСУ все оплачує держава. А оскільки я офіційно мобілізований то не платив ані копійки. До речі, я мав три запрошення на безкоштовне протезування в Америці, я Японії і Латвії. Та вирішив протезуватися в Україні бо, по-перше, наші протези нічим не поступаються іноземним (вони навіть зроблені з іноземних комплектуючих). А по-друге – всі протези потребують корегування під себе їздити ж весь час за кордон забирає багато часу. Зараз у мене вже другий комплект протезів. Буде ще третій, четвертий, аж поки ноги не сформуються так, щоб було зручно ходити, їздити.
Татул Оганян у Вінницькому інституті реабілітації
— Як Ви вибиралися з посттравматичної депресії?
— У мене її не було. Я сам по собі життєрадісний. І чітко знаю, заради кого воював. Навіть підбадьорював одного чоловіка в ніжинській лікарні, якому ампутували ногу. Казав йому, що після протезування життя не закінчується. Навпаки — воно майже повноцінне. Наприклад зараз я самостійно ходжу, керую автомобілем, їжджу на велосипеді. Тож після реабілітації хочу продовжити службу. 3 командиром частини вже говорив. Він не проти. Та й побратими на мене чекають.
– Задумувалися, чому Господь залишив Вас у живих?
– Коли наїжджаєш на протитанкову міну шанс вижити — 0,01%. Я й досі дивуюся, як зостався живим. Мабуть, я ще потрібен на цьому світі своїм дітям.
Маю ще зробити щось корисне для держави. І звісно ж дпя Перемоги!
За те, що Татул ціною власного здоров’я прикрив відхід побратимів, допоміг зупинити ворожу колону, Президент України Володимир Зеленський у квітні нагородив його орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
– Чого вас навчила війна?
– Вона змінила мої пріоритети. Раніше я здебільшого гнався за матеріальними цінностями, сьогодні ж розумію, що треба більше уваги приділяти рідним. І радіти кожному новому дню.
Джерело: газета “Гарт” від 08.09.2022, Олексій Прищепа
Джерело: gorod.cn.ua
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
