Людмила Рекаєва: “Ми забули про втому і перестали дивитися на годинник, працюючи цілодобово”

 

 

 

 

Продовжуємо знайомити вас з рубрикою «Хроніки. Ніжин: перший місяць війни».
Сьогоднішня наша, восьма розмова – з завідувачкою терапевтичним відділенням Ніжинської міської лікарні Людмилою Рекаєвою.

-Як і для всіх нас: кривавий ранок 24 лютого назавжди врізався мені в пам’ять. Прокинувшись на світанку від звуків вибухів (а живу я недалеко від епіцентру цих страшних подій), я з болем усвідомила: все, почалося…

У душі змішалися тривога, страх, і нерозуміння, що робити далі: в мене є діти, онуки, родина, всі ми мирні люди! Звісно, я відразу всім перетелефонувала, розхвилювалася… А потім взяла себе в руки. Так, я жінка, мені властива емоційність та щирі почуття. Але, разом з тим, я – лікар, і не піти на роботу із-за того, що мені страшно, я просто не могла. На мене чекали мої пацієнти, а я відповідальна за них. А ще – я керівник, і мій обов’язок, особливо зараз – згуртувати колектив!

Того ранку усі без винятку мої працівники вийшли на роботу. Наші пацієнти дивилися на нас переляканими очима. Легких хворих ми виписали додому, а середнього та тяжкого ступеню перевели до інших відділень, бо у нас оперативно почав формуватися госпіталь і прибув наказ про те, що в нашому відділенні будуть лікуватися легкопоранені.

-Вже 25 лютого масово почали поступати поранені. Чоловіки поступали десятками… Скільки крові ми побачили… Працівники терапевтичного відділення спускалися до приймальні й брали участь у так званому сортуванні: хто возив на рентгени, хто робив перев’язки – увесь колектив був задіяний у допомозі. Та й не лише ми: усі медики – і міські, й ті, що працюють у районній лікарні, різних спеціалізацій (ЛОРи, гінекологи, окулісти, всі) згуртувалися і робили спільну справу.

У терапевтичному відділенні лікувалися легкопоранені захисники, або ж ті, кого вже прооперували та перевели з травматологічного та хірургічного відділень. Мій колектив одразу включився в роботу, дарма, що не мали такої практики, але швидко освоїли елементи перев’язки.

-Ми дивилися на цих хлопців… Які ж вони всі були позитивні, вмотивовані, вольові! Щирі, наші, українці… Як вони дякували нам, лікарям та медсестрам, за те, що ми були поруч… А ми допомогали їм, як рідним: прали їхній одяг, що був у крові, зашили, переодягали їх, приносили їм смаколики. Знаєте, вже минуло більше півроку, а наші колишні пацієнти, коли бувають проїздом у Ніжині, обов’язково до нас заходять.

-Ми весь час тоді проводили на роботі. Часто цілодобово. У нас уже не було ні графіків, ні відпрацювань, ми просто забули про втому, перестали дивитися на годинник, а робили те, що мали. Інакше було не можна…

Спілкувалася Валентина Пильник

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь