26 листопада – 90-ті роковини Голодомору 1932-1933 років в Україні… Цього дня в Україні й світі вшановують пам’ять жертв Голодоморів…
Коли голод душив у своїх нестерпних обіймах, Любов Петрівна була ще зовсім дитиною. Нині їй пішов 95-й рік. Але й тепер, пригадуючи ті часи, бабуся витирає рясні сльози.
“Їсточки хотілося, ой, як хотілося… Животи боліли дуже. Ми, діти, плакали весь час. У матір серце розривалося, буває, приголубить нас, каже: “Переболить, донечки, ось я зараз вам те і те приготую”, і ми притихаємо, чекаємо, віримо… А що готувала? Лободу на воді…”.
Любов Петрівна народилася в селі Пашківка, на Ніжинщині. У родині було семеро чоловік: батьки, бабуся, тітка та троє донечок. Усі жили в старій хатині на одну кімнатку. Але тіснота – то нічого, а от голод, який дошкуляв і пік, оце врізалося у свідомість назавжди…
“Мама, Євдокій Степанівна, варила нам суп або борщ. Це я так називаю, а насправді, ну що це було? Нарвемо щавлю та лободи на городах, де бачимо, мама покришить у воду шкурки з картоплі… Конюшина дуже виручала. Рвали її, додавали і в суп, і в млинці, всюди. Оце й був борщ. Мама насипала для всіх в одну миску, і ото таке їли”.
Млинці – про них Любов Петрівна згадує з особливим трепетом.
“Ми вижили, дякуючи батькові, Петру Олександровичу. Він скуповував хустки, такі, знаєте, білі, вязані, вони в голод нікому вже не були потрібні. І віз кудись на Захід країни, там вимінював на зерно. Міг дрібочку солі привезти. Вдома у нас були жорна: два камені. Цими жорнами ми перемолювали зерно на муку. Бережно, щоб найменше зернятко не загубулося. З цієї муки мама і пекла нам млинці. Додавала туди ще всякого: лушпиння з картоплі, сухі, перетерті на порох конюшина та лобода… Як ми їх чекали, цих млинчиків! А смачні ж були!..
Товкли макуху, заливала її мама окропом, додавала перемелете на жорнах зерно, лободу, і пекла в печі такий чи то хліб, чи то млинчики. Як ми, діти, чекали, коли вона витягне то з печі! Мама багато не давала, бо всім же треба щось зїсти. Дасть скибочку, а я як ухоплю її, як побіжу з нею на вулицю, бігом-бігом, наче хто в тебе забере цю їжу.
“Звісно, я мала була, але пам’ятаю, як сусідка від голоду померла. І ховали її тихо-тихо. Так якось, буденно…
Люди пухли з голоду. Дуже опухали ноги і животи. Оце зараз згадую: моя бабуся дуже опухла. А я ж маленька, їсти хочу, плачу, скручуюсь від болю в животі, і не розумію, чого бабуся така гладка, коли їсти нічого. Я думала, що вона десь краде їжу та тихенько, потай від усіх, їсть…”.
Голодомор 1932-1933 років в Україні – це не просто моторошні події, які минули… Це трагічна сторінка історії нашого нескореного народу, яку ми не маємо права забути.
Спілкувалася Валентина Пильник
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
