З 19 по 29 січня у шведському місті Естерсунд проходив Чемпіонат світу з лижних перегонів та біатлону серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату та порушеннями зору. Участь у ньому брав і Дмитро Суярко. На змаганнях була повна програма, яка складалась з шести особистих гонок (три біатлонні й три лижні), а також естафети. Наш земляк у складі збірної команди України здобув бронзову медаль у відкритій естафеті 4 х 2,5 км. Із ним наша розмова.
– Дмитре, знаю, що ти з Ніжинщини. Повідай про особисте.
– Так. Народився і ріс я у Вертіївці. 9 класів закінчив у місцевій школі, далі продовжив навчання у Чернігівській школі для дітей з вадами зору. Зараз мені 25 років. У Вертіївці залишитися батьки, сестра та брат. Навчався в Національному університеті «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка. Магістр, здобув професію вчителя фізичної культури та тренера. Одружений. Мрію стати батьком.
– Що надихнуло тебе займатися спортом?
– У нашій країні людям з інвалідністю дуже складно жити. А коли в тебе ще й вади зору… Багато професій для таких, як я, не досяжних. Допоміг у виборі життєву шляху мій перший тренер Володимир Сторожок. Він навів яскраві приклади людей-інвалідів, котрі саме завдяки спорту знайшли себе і про них знала вся країна. І не тільки. А коли став на лижі, повністю відчув смак до спорту, почав отримувати задоволення від нього.
– І зараз із ним крокуєш до успіху?
– НІ. Тепер я в Національній команді країни, тому в мене є тренер збірної – Віталій Володимирович Лук’яненко. Він сам ще до недавно брав участь у змаганнях. У 2022 році на Параолімпійських іграх вигравав у мене.
– Олімпіада проводиться один раз на чотири роки. А між ними тренування, тренування і тренування… Так?
– Звичайно. Спорт забирає ввесь вільний час. І навіть більше.
– Якою ж повинна бути людина, аби змогла піднятися на спортивну вершину?
– Важливу роль тут відіграє цілеспрямованість, повна віддача спорту ну і, безумовно, характер. Без нього – ніяк. Буває думаєш – ну все, не можу. А тоді волю в кулак- і вперед. Виходиш за межі своїх можливостей і перемагаєш.
– Наскільки багато часу йде на тренування?
– Забирає воно майже все твоє життя. Високих результатів досягаєш лише тоді, коли повністю живеш у спорті. Чемпіонат світу, Параолімпійські ігри – найвищі найголовніші змагання для лижників – проходять у січні-лютому, а буває і в березні. А ти готуєшся до них із травня.
– Бронзова медаль привезена із Швеції – це найвище твоє досягнення?
– Досягнення – так. А щодо найвищого, то в мене є золота медаль отримана на Параолімпіаді в 2022 році. Ось це вже вершина із вершин у спортсмена. Додайте сюди ще три бронзові медалі, які завоював на таких же змаганнях.
– А не жалко було виставляти на публічний аукціон власну бронзову медаль, здобуту в Пекіні?
– Це ви натякаєте на моє волонтерство? Так, було діло. На Чернігівщині відбувалися бойові дії. Залишатися за кордоном після змагань, так зробила це більшість, я не міг. Повернувся до родини. А так як через вади зору користі в ЗСУ з мене мало, пішов іншим шляхом допомоги. За власні кошти придбав два тепловізори. Купив і автомобіль. Доволі солідний такий мікроавтобус. Гроші використав із лоту, що пішов із молотка за 5300 доларів. На ньому і привезли гуманітарку із Західної України. Навіть на моєму весіллі не обійшлося без благодійності на користь захисників України. Виручені від продажу «шампанського наречених» кошти ми витратимо на придбання необхідних речей для військових. І взагалі моя мрія, моє бажання – щоби більше наших хлопців повернулися зі Сходу живими. Щоби якомога менше людей загинуло. як військових, так і цивільних.
– Висока, гуманна мета. Нехай вона збувається!
-Нехай.
Інтерв’ю вів Олександр Василенко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram