Додому на хвилинку заскочив воїн. Сергій, – так його звати. Навідав маму. Завітав і до нас, щоб відібрати все необхідне з речей для побратимів по зброї. Виходимо на подвір’я. Сергій квапиться. Час не жде. Треба збиратися до військової частини, де служить.
– Скажи, тебе можна сфотографувати? – звертаюся до нього.
– Будь ласка! – відповідає.
Радію одержаному дозволу. Роблю один, другий, третій знімок. Розумію — не час розпитувати. Але не можу пересилити цікавість.
– Хоча б у двох словах розкажи про себе. Де воюєш? Як дух наших воїнів? Чи можна недооцінювати ворога? Чи здобудемо перемогу?
Обличчя хлопця вольове, загартоване в боях. Тримається впевнено, велично.
– Служу разом з братом Сашею в 1-й окремій танковій Сіверській бригаді, в кулеметному взводі. Вирішили так: спочатку я додому, потім він. Одночасно не можна. Забороняється. Позиції треба обороняти. Війна — жорстока. Ворог ще сильний. Має і техніку, і живу силу для продовження боїв. Та перемога буде за нами. Це – однозначно. Настрій у хлопців позитивний – тільки вперед. У нас є своя мотивація – Україну маємо звільнити від ворога.
Ось і вся розмова. Тисну на прощання Сергію руку, бажаю перемог і щасливого повернення додому. А в самого на душі неспокій.
– Господи! – несподівано для самого себе виривається на зовні, – даруй нашим воїнам мужність і сили вистояти і перемогти. Допоможи їм не зламатися, не занепасти духом. Зроби так, щоб побороли вони холод, не облаштованість побуту, розпач і біль. Щоб щастя їм усміхалося і не відверталася удача. Хай повернуться додому живими і здоровими.
Микола Борщ
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
