Минулого тижня до редакції завітав народний артист України, лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка кобзар-лірник Василь Нечеп. Завітав поцікавитися життям-буттям периферійних медійників, пригостив яблуками зі свого саду.
Загалом Василя Григоровича у в Носівці добре знають. І не тільки місцеві журналісти. І поважають – свого часу навіть вшанували талановитого земляка званням почесного громадянина міста. Він і справді залишається своїм, носівським, дарма, що його власна домівка знаходиться в Чернігові, а сам Василь Григорович вже багато років є солістом Чернігівського обласного філармонійного центру, співпрацює з багатьма іншими відомими музичними колективами, має безліч високих звань та державних нагород…
А на батьківському обійсті відомий кобзар-лірник облаштував справжній козацький хутір з хатою-музеєм, за багатьма автентичними експонатами у якій можна не тільки вивчати його власний козацький родовід, а й історію та культуру лівобережної Руси-України, знайомитися з відомими історичними та мистецькими постатями козацької доби.
Окрема кімната тут присвячена Тарасу Шевченку, де є репліка посмертної маски митця, репродукція його прижиттєвої маски, шеститомна Шевченківська енциклопедія та багато інших унікальних експонатів, пов’язаних з життям та творчістю Тараса Григоровича.
Є такі експонати й на подвір’ї. Це Кобзарева верба. Колись її ще невеликою гілочкою від старезної верби, якою опікувався молодий Тарас, передали нашому кобзарю з Кос-Аралу. Як тільки вона підросла, Василь Григорович теж почав відрізати від неї гілочки й розвозити по світу, куди їхав з концертами – в Іспанію, Італію, Грецію, інші євопейські країни. А ще – розвозив їх по українських школах, давши обіцянку до 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка організувати та провести двісті концертів.
Двісті фруктових та декоративних саджанців до цієї знаменної дати висадив він й на власному подвір’ї – тепер у Нечепи в Носівці є власний Шевченківський парк.
–Все моє творче життя присвячене Шевченку, – розповідає сімдесятидворічний митець. – Він у мене на кобзі, в душі, у творчості. На своїх концертах я розповідаю про його непросте життя, співаю про нього. Із однією з таких програм я навіть здійснив кругосвітню подорож – з Києва через Угорщину в Єгипет, звідти в Індію, Сингапур, Австралію, потім на Гавайські острови, затим в Канаду, далі Америка та Бельгія. Отакі були мої кобзарські мандри…
-Василю Григоровичу, знаю, що від початку військових дій на Сході країни Ви багато разів виступали прямо в окопах наших захисників…
–Коли у 2014 році почалася ця війна, я був на гастролях в Іспанії. Там ми й почали збирати перші гроші для українських Збройних Сил. Знаходилися люди в Мурсії (місто в Іспанії), в Канаді, у Сполучених Штатах, котрі вже тоді на відстані допомагали відстоювати нашу незалежність, надсилали гуманітарні вантажі, купували й переобладнували під потреби військових техніку й відправляли її на фронт, закупляли цілі мобільні військові шпиталі тощо. Повернувшись додому, я й далі продовжував співати – у складі благодійної організації «Перша кобза Чернігівщини», громадської спілки «Творче патріотичне об’єднання «Музичний батальйон» за підтримки генерала Валерія Суботіна в окопах наших бійців чулося наше, українське «Ти чуш, як шумить Дніпро…», «Де Крим за горами, де сонечко сяє…», інші пісні…
Дратували цим, певно, орків, бо відповідали вони вогнем, тож довелося переносити наші виступи углиб лінії фронту…Василь Григорович з гордістю розповідає про свою причетність до Всеукраїнського марафону, присвяченому Дню Героїв Небесної сотні та пам’яті Героя України Василя Сліпака «Герої не вмирають. Україна пам’ятає». Почавшись з Чернігова, цей мистецький марафон мав прийняти Львів, Тернопіль, Рівне, але почалася пандемія коронавірусу. (Як ми всі тоді помилялися, думаючи, що то було нашим найбільшим злом.) Тільки-но впали перші карантинні обмеження,організатори марафону знову взялися за роботу…
–За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення російських військ на нашу територію я повернувся з Тернополя, де ми вже почали підготовку до марафону,- згадує Василь Григорович. – Роботи вистачало, адже разом з артистами мав виступати Національний академічного оркестру народних інструментів України під керівництвом Віктора Гуцала, треба було узгодити склад учасників, місце проживання, репертуар, час проведення репетицій тощо. Ще в мене там був запланований концерт. Відспівав його – і в Чернігів. Дорогою заїхав ще до дітей у Київ, а після домівки, звісно ж, у Носівку. Тут, в оточенні пам’яті про маму, про моє родове коріння, про Кобзаря я черпаю натхнення, тут проходять мої репетиції, тут налаштовуюся на поїздки та концерти. А потім був той дзвінок…
–На своєму дворищі я встановив щоглу з великим прапором,- веде далі Василь Григорович. – Й так собі міркую: навіть якщо, не приведи Господи, росіяни з’являться в Носівці, в жодному разі його не зніму. Навіть, якщо вбиватимуть. На щастя, до цього не дійшло. Та сидіти довго на одному місці – це не для мене, тож вже з першою можливістю відправився в Бучу, де у складі «Музичного батальйону» разом з іншими артистами й відомими виконавцями виступали перед місцевими мешканцями, волонтерами, військовими. Й садили дерева. Загалом садити дерева для мене вже давно стало невід’ємною частиною мого життя. Де я не буваю, куди не приїжджаю, скрізь намагаюся саджати дерева…
Були виступи в інших містах та селах, які також постраждали від російських загарбників, перед військовими, які прибували на ротацію з найгарячіших фронтів. Особисто для себе я називаю свої виступи ювілейними – з присвятою до 85-річного ювілею видатного композитора й диригента Анатолія Пашкевича. Днями ось для наших військових провів 82-й. Розповів хлопцям про свої кобзарські подорожі, провів екскурс в нашу українську, автентичну культуру та історію, пригостив їх яблуками зі свого носівського саду. Зізнаюся, дуже боляче було дивитися в очі захисників, вже стомлених цією тричі проклятою війною, знаючи, що вже не сьогодні завтра вони підуть у бій, ціною власних життів захищаючи нашу свободу та незалежність…
-А що у Ваших найближчих творчих кобзарських планах ?
–Планів дуже багато, й не тільки кобзарських. Я вже говорив про підготовку до проведення марафону пам’яті «Герої не вмирають. Україна пам’ятає». Услід за Тернополем, Львовом та Рівним його естафету готові продовжити Черкаси. Дев’ятого березня у мене буде концерт до Кобзарського свята в Чернігівському музичному училищі імені Ревуцького. Вже не перший рік беру я активну участь у роботі благодійного фонду імені Софї Русової, який був створений з метою відродження та збереження історичної й педагогічної спадщини видатної української просвітительки, життя якої було найтіснішим чином пов’язане з Чернігівщиною. Тому, крім усього, зараз працюємо над тим, що присвоїти ім’я Софії Русової обласній біблітеці, встановити на ній пам’ятну меморіальну дошку. Нещодавно брав участь в урочистостях, присвячених пам’яті політв’язнів-отаманів «Холодноярської республіки», які проходили в отаманській садибі «Крутий заміс». Домовилися, що як тільки потепліє в пам’ять про ті події спільно з країзнавцями, істориками, громадськими діячами та патріотично налаштованою молоддю в Холодному Яру висадити парк…
Словом, і справ, і ідей та можливостей вистачає… Нам би оту нечисть, що прийшла росії, перемогти, й розквітне наша Україна. А я впевнений, що саме так і буде. Бо як казав наш Великий Тарас: «І на оновленій землі врага не буде супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…»
Записала Катерина ГАВРИШ.
На знімках: Василь НЕЧЕПА у житті, в окопах і на сцені.
