У їхній оселі майже ніколи не буває тихо. Завжди гамірно, лунає дитячий сміх і відчувається добра, світла енергія. Ще б пак, адже в цьому будинку оселилося… дитинство.
В родині ніжинців Марини та Сергія Колесників – семеро діток: четверо – рідні, й троє – яких взяли під крило, втішили і назвали своїми.
Пише Нежатин.
Найстаршій, Анастасії – 21 рік. Дівчина – майбутній лікар. 16-річна Поліна – студентка міського ліцею. Ілля – третьокласник, і наймолодший – дворічний Нікітка.
12-річна Юля, 9-літній Ігор та першокласниця Маргаритка – це дітки, які знайшли в родині Колесників любов і тепло, якими, на жаль, їх не тішили біологічні батьки.
– Дарувати любов і турботу – це, звісно, прекрасно, та не кожен наважиться взяти в родину прийомних діток. Ви – сміливі жінка і чоловік, бо виховуєте відразу трьох таких дітей. Що підштовхнуло вас зробити цей крок?
-Доля, – посміхається Марина. – Завжди мріяла про велику родину. Чоловік теж виріс у сім’ї, де було шестеро діток, тому зрозумів мене без зайвих пояснень. Коли ми вже мали трьох діток, то задумались над тим, щоб взяти ще й одну прийомну дитинку. Добра і тепла вистачить…
Але в Чернігівському Територіальному Центрі до нас вивели одразу трьох діток. Вони – рідні братик та сестричка, тому або забрати і обігріти всіх, або нікого. Звісно, ми подивилися в ці щирі оченята і не встояли.
-Розкажіть про перші години, дні прийомних діток у Вашій родині. Коли вони почали довіряти вам?
-Знаєте, довіра виникла, мабуть, ще під час зустрічі в центрі. Їм було вкрай важливо, щоб їх слухали і приділяли максимум уваги. Як же їм цієї уваги не вистачало! Маргаритка, Ігор і Юлечка дуже багато говорили. Розказували про все на світі, виклали всі свої дитячі секрети. Маргаритці на той час було 4 рочки, то вона ще дорогою додому, в авто, почала нас називати мамою і татом.
–Чи одразу знайшли спільну мову з вашими рідними дітьми?
-Так. І я ніколи не розділяю, що це ось – мої рідні, а це – прийомні. Вони усі наші, ми так і відчуваємо кожного, як свою кровиночку. Іллю та Ігора жартома називаємо близьнюками, бо ж однолітки й ходять до одного класу. Між собою діти не сваряться. Усі при ділі, старші допомогають молодшим, та й мені по господарству, посуд помиють, попідмітають, майже в кожного свої обов’язки. Золоті діти!
У нас чималий будинок та власне господарство. Є все: і кури, і свинки, і город. То ж нудьгувати – і слова такого не знаємо.
–Як вчите уроки? У кожного ж окрема шкільна програма, як знаходите час?
-Привчили дітей, щоб виконували все на чорновичках. Перевірю, якщо щось незрозуміло, пояснюю. Я ж ще й сама студентка, навчаюся в Ніжинському університеті, здобуваю професію вихователя. І на роботі хочу оточити себе дітками, не можу без них.
Така моя професія – мама.
У нас вдома всюди – світло, народження, дітки… У всіх малечі – і в курочок курчатка, і кошенятка он народилися, і козенятка, і поросятка… У всіх дітки. Це – головне. Життя триває.
– Ви – не удочерили чи усиновили, а створили прийомну родину. Суть в тому, що на деякий час (хтозна, скільки це може бути) ви взяли до себе в родину прийомних діток, щоб виховувати, любити, поставити на ноги. У разі, якщо біологічні батьки одумаються і виявлять бажання забрати дитину, ви не маєте права заперечити, так?
-Вірно. За законом, дитина, досягнувши свого повноліття, має право вийти з такої родини…
–А далі?..
-Я ще й не думала про це. Життя покаже. Вони всі – наші. То 18 їм буде, чи більше – нехай залишаються у нас, скільки забажають.
Спілкувалася Валентина Пильник
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
