Тремтячими руками жінка дістає із папки купу паперів. Дуже бережно передивляється кожен. “Це – його УБД. Ось свідоцтво про народження, бачите, українець. А це – висновок суду. Тут написано, що він загинув, як військовослужбовець, захищаючи Україну “, – показує мені. А я дивлюся на чорний блокнот з яскравими кульбабами, куди ця згорьована жінка записує телефони безлічі гарячих ліній, і мені стає невимовно сумно. Хочеться міцно обійняти її і втішити, а як?.. Не знайду таких слів…
Ніжинець Максим Володимирович Ковальчук загинув 17 травня 2022 року. Це тоді рашисти підло і цинічно ракетним ударом вбили 87 військових (це офіційні цифри…). 68 із них визнали зниклими безвісти.
Деяким родинам віддали фрагменти тіл близьких, підтвердивши збіг ДНК. А родині Максима – ні. Бо від тіла не знайшли нічого. Спочатку воїна визнали зниклим безвісти. Серце матері краялося на шматки, бо її дитину не знаходили ні серед мертвих, ні серед живих, ні серед поранених.
І почалися не дні, а муки. Мати, Зоя Леонідівна, з донькою Аліною шукали бодай яку звістку про Максима. “Всі мовчать, – каже жінка, – як води в рот набрали. Зниклий безвісти. Стільки болю в цих словах. Я ж не можу поховати його. Нема нічого, ніяких фрагментів тіла. Відспівати в церкві не можу.
Де я вже тільки не їздила – Козелець, Остер, навіть Польща – всюди ДНК залишила, в разі чого сповістили б, але – тиша”.
Максим народився в Ніжині, сонячного 14 липня 1981 року. Навчався в ЗОШ №15. Про війну знав не з розмов, бо ще з 2014-го познайомився з нею особисто – пройшов АТО, відправив на той світ не одного ворога, виконував бойові завдання на Сході. Старший наводчик, стрілець.
Смерть безліч разів дивилася йому в вічі, але він гідно давав їй відсіч. Щоразу, поки ненависна росія не пустила на Десну сконцентроване зло…
Остання розмова
“Син подзвонив мені увечері. Спокійно так поговорили, він розказав, що все тихо, каже, берці почистив і буде спати. Пока, мамчік, сказав. І це все, останні слова були до мене, – розповідає Зоя Леонідівна. – Вранці телефонує Аліна і кричить навзрид: “Де Максим???”. Вона ж уже з новин дізналася про удар по Десні. Я давай бігом йому дзвонити, а телефон отак “пі” щоразу – і все, відключається, навіть “поза зоною” не каже”.
Максима визнали загиблим лише 12 жовтня 2023 року. Через суд. Чекали підтвердження Міністерства оборони, дочекалися…
“Який він був?, – поспіхом змахує сльозу мати, й її очі теплішають. – Добрий дуже… Позивний у нього був Угрюмий, але насправді Максим чуйний і відкритий до людей. Як він діток своїх любив, а їх у нього двійко!.. Завжди з ними був, як мав вільну хвилинку, і їсти вмів зварити, і попрати, і по господарству все… І дружину любив, ось тільки офіційно стосунки оформити не встигли. Планів було багато… Та що говорити, молода людина, ще жити б і жити”.
“Часто бачу один і той же сон”…
“Сниться хата така стара, а в ній Максим і Сергій (старший син Зої Леонідівни, помер від хвороби, – авт.). Я знаю, що вони там у хаті, й біжу до них. Аж тут виходить мій батько (23 роки вже, як на тому світі), і проганяє мене, мовляв, не можна тобі сюди, іди геть! А я кричу, а я до них хочу… Та поки він мене гнав звідтіля, оглядаюся – аж розсіялися мої хлопці, мов дим, нема нікого…”.
Такі сни тепер бачить пані Зоя. “Та я й не сплю майже, – додає жінка. – Як Максима не стало, прокидаюся сто разів за ніч. Болить дуже… Душа болить. Та треба жити. Діток його ростити. Ось і сьогодні поїду та молодшенького до себе заберу”.
Неспокійно Зої Леонідівні, бо її донька, Аліна, ще з 2019 року – захисниця, пішла воювати, й відразу – на нуль. І сьогодні на війні…
“Ростила і виховувала дітей сама, брати та сестра виросли, навіть не знавши батька в обличчя, він нічим дітям не допомогав і не цікавився ними, – розповідає жінка. – А як не стало Максима, то згадав, що він був його сином, і тепер мало не щодня бігає до військкомату і питає, коли будуть гроші…
А мені хоча б щось від синочка, щоб я поховати його могла. А з місцем я вже визначилася, там, де і брат його, щоб разом були…”.
Як страшно слухати такі слова… Як боляче усвідомлювати увесь цей жах, який став нашою реальністю. Немає прощення і не буде, але Героїв не повернеш. Їх уже так багато там, за хмарами. І Максим серед них. Дивиться згори, і все так же тихо каже: “Не плач, мамчік…”.
Валентина Пильник
Фото та відео – з сімейного архіву родини Максима Ковальчука
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
