Щоб зігріти військових на фронті, бабуся-волонтерка із села Петрушин розпустила навіть свій одяг! «Мені одежі ще хватить доживати віку – а хлопцям нашим там потрібніше, хай їм тепло буде», – каже бабуся Євдокія. Вона розміняла дев’ятий десяток, проте сидіти склавши руки не може – в’яже килимки-кружечки для «синочків».
«Дуже хочу нашим допомогти – хоча б тим, чим можу, усе б їм віддала!» – тепло усміхається Євдокія Федосівна. – Мені би ще тканини добуть – сиділа би днем і ніччю, плела! Роботу цю люблю, щодня плету для синочків. Кажу так – «синочки» – бо там серед солдатів наших є ті, хто в сини мені годиться, а хтось, мо’, і в онуки… Вони всі мені – як діти рідні, я за всіх наших, хто там, на війні, і хлопців, і дівчат, переживаю і молюся, хай Мати Божа береже їх усіх…
Весною, як велика війна почалася, п’ять суток у мене в літній кухні окупанти російські жили – як то страшно було… Прийшли, автомата на мене наставили: «Мі тут будєм жіть, а ти, баба, нє вісовуйся». Вони там у мене товклися, паскудили, усе, що хотіли, брали, а я замкнулася у кімнаті, плакала, п’ять суток не виходила, сиділа голодна і холодна, хоч умирай… На щастя, потім окупанти вийшли із села – але не дай Бог нікому того пережити… Тепер скільки в мене сили, стільки я і помагати нашим солдатам буду!
Плету оце на фронт такі кружочки, плету-плету, уже свій гардероб весь перебрала – і кохти, і плаття, і юпки, – все порозпорювала, у ті кружечки позаплітала… Лишила хіба те, у чому ходжу і те, що собі на смерть відклала – але ще не час помирати, треба жити і допомагати!»
Як бабусі співом… на дрон збирали!
«І співали з дівчатами, щоб на тії – як їх – дрони нашим солдатам зібрати, то тоже таке цікаве було, – каже бабуся Євдокія. – «Дівчата» – то я так, за звичкою кажу: моїм подруженькам співочим вже трохи є літ: Катерині скоро уже 87, Марії 90 «стукнуло», я з них наймолодша, мені оце 14 березня тільки 81 буде, – сміється. – Ще поки можемо – співаємо! Ті пісні, що ми їх співаємо – то давні, народні, у нас колись таких співали, а нині їх уже ніхто й не знає. А жалько, бо гарні вони – то душа наша, та пісня…
Про проєкт «Бабусі збирають на дрон», у рамках якого завдяки співочим бабусям з Петрушина та усім небайдужим донаторам вдалося зібрати на кілька «пташок» для наших захисників, ми розпитали його засновницю – відому чернігівську журналістку, авторку та ведучу багатьох телепроектів Алла Клименко.
«П’ять років тому я познайомилася з неймовірним співочим тріо з Петрушина, у складі якого була і Євдокія Федосівна, – розповідає Алла Клименко. – Гурт дуже полюбився глядачам. Тож, у мене виникла ідея: вирушила до Петрушина на зустріч зі співачками. Яким було моє щире здивування і велика радість, що рідкісні голоси вони не розгубили і жаги до народної пісні не втратили. На жаль, Євгенія Телень померла, то до гурту доєдналася 90-річна Марія Зевченко. Катерина Клановець та Євдокія Лазарєва зіспівані вже давно, а ось пані Марія після смерті чоловіка не співала рік, а після смерті сина – 20 років…Припинила 20-річну аскезу і заспівала, щоб зберегти чужих синів, бо на війні чужих синів не буває…
Так, за благословення співачок, за бажанням глядачів і на потреби ЗСУ, була започаткована рубрика «Бабусі збирають на дрон». А саме, на дрон підрозділу, в якому служить мій відеооператор Тимофій Гур’єв, який в перший день повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до ЗСУ.
Протягом декількох місяців мої читачі у соцмережах слухали автентичні пісні від носіїв первинного фольклору і донатили. Було зібрано коштів не на одну пташку, яка зберегла життя нашим захисникам», – каже пані Алла.
Одне життя – дві війни
«Тріо наше давно співало, ми виступали багато де, і знімали нас, і хвотографірували нас, і записували – всяке було, – усміхається бабуся Євдокія. – Коли Алла Клименко нам про добре діло розказала, то всі зразу погодилися – щоб співать і нашим хлопцям помагать! То добре, що толк був з нашого співу, най допомагає… Дякую Аллі Клименко, що приїжджала, збирала, записувала нас – війна все перекреслила, мало тепер зустрічаємося, співаємо…
Не мала ні юності, ні дитинства – у мами, крім мене, ще трійко діток було манесеньких, та й часи то були повоєнні, важкі, – розповідає про своє життя Євдокія Федосівна. – До школи ходила шість класів – а замість сьомого пішла на роботу на поле – вітчим заставив. З тринадцяти годов, вважайте, тільки роботу й знала. А потім вийшла заміж, пішла працювати на свиноферму – і так 30 годов там і відробила. Навіть коли вийшла на пенсію, ще по тому працювала – бо ж дітей треба було на ноги ставити, тяжке життя було, ох, нелегке яке… Страх як було мені важко жить. Ото хіба спів рятував…
З колиски співала, – розповідає Євдокія Федосівна. – Ще поки до школи ходила, ніякий ні концерт, ні вистава без мене не обходилися. А потім уже якось не до співу було… Ай, що гріха таїти, розкажу вам! Муж у мене був дуже ревнивий, – усміхається бабуся Євдокія. – Мене співати кликали, а він усе не пускав – бувало, уже аж завклуб прийде за мене просити, а чоловік і мене, і його облає, каже – які там співи, дурне вам в голові! А я співати хочу, страх! Коли ж таки відпускав, то я до того клубу, як на крилах, летіла… Мало щастя на своєму віку бачила, ой, мало… Що там газета, я вам на цілу книжку можу розказати зі свого життя, – усміхається.
Народилася я в сорок третьому році – війну застала дитиною, малою була, не пам’ятаю того, пам’ятаю тільки голод повоєнний і біду-розруху. А тепер, коли знов війна прийшла – то вона вже крепко мене підкосила. Але я таки не здаюся – не можу чогось важчого робити, то хоч в’яжу, і то поміч… Уже весь одяг свій пов’язала-порозпускала, але хлопцям потрібніше, хай гріє їх. Маю такий гачок дерев’яний, зроблений, не куплений, ним і плету – раніше теж плела, у бібліотеку свої кружочки віддавала, а тепер нашим солдатам на фронт. Хтось, мо’, під коліна підложить, хтось, мо’, сяде на нього або під голову підкладе, щоб поспати – всяко згодиться…
У нас в селі всі допомагають – від малого до старого! Як продукти на армію по людях збирали – я передала і морковки, і картопельки, і буряка, капусточки накидала у мішок – кажу, хай там варять борщик! Гурочків дала квашених – сама їх робила, добрі, хрумкі! Всього, що в городі мене було – всього надавала! Так, я ще сама на городі пораюся, хоч руки-ноги вже крепко болять – важко я наробилася за життя. Маю ослінчик там біля городу, трохи попрацюю, сяду, посиджу, перепочину – і знов до робити. Так весну вже жду – як дасть Бог ще капку здоров’я, то знов все садитиму, помаленьку доглядать і ростить буду, не так собі – бо скільки мені вже там треба, а щоб нашим помогти…
Життя триває – треба жити і працювати на Перемогу!”
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
