Підопічних у соціальному закладі «Гуртожиток Турбота», що в Лосинівці, вісім. Здебільшого всі – поважного віку. Домашні капці, привітні погляди, дивляться з цікавістю, охоче включаються в розмову. “Та ловко тут, ловко”, – киває головою бабуся у синій хустині. А очі починають блищати від сліз. Бо воно то ніби й добре: чисто, прибрано, ситі і в теплі, але ж родину ніщо не замінить. Але тут уже нічого не зробиш, так доля склалася, а жити треба.
Ця установа – для постійного або тимчасового проживання громадян похилого віку, осіб з інвалідністю та осіб, які потрапили у складні життєві обставини.
“Наш заклад розрахований на 10 осіб, – говорить Людмила Савенко, черговий адміністратор. – Ми розміщуємося у великій 4-поверховій будівлі, займаємо половину другого поверху. Інша половина поверху – порожня, опалення там перекрито, як і на 3 і 4 поверхах. А внизу, на першому, працює Лосинівська амбулаторія”.
Найстаршій підопічній – 87 років. Наймолодший чоловік – з 1977 року.
Знайомимося з бабусями та чоловіками у так званій кімнаті відпочинку, де вони переглядали фільм по телевізору.
“Я тут уже 5-ий місяць, – ділиться 86-річна Марія Олійник. – Вдома сама жила, поки подужала, а потім сюди. Всім, хто питає, так і кажу: і кормлять тут дівчата смачно, і ставляться добре, обходять нас. Що ще треба? А рідних в мене немає”, – і потай витирає сльозу.
Сусідка по палаті Галина підхвалює кухню та персонал: “Годують добре, все є: манка, юшка, борщ, булочки, м’ясо, риба, помідор, дають тричі на день. Не грубіянять. Ображатись нема за що”.
“А я з Ніжина, – долучається до розмови 73-річний Антолій Самойленко, – на Мигалівці виріс. Робота була, експедитором працював на Ніжинському механічному заводі. Не оженився молодим, а тут і старість ударила. Опинився тут. За собою ще сам дивлюся. Звик голитися і одягатися культурно. Тут непогано. Літом на свіже повітря виходимо, а зимуємо в палаті”.
“А провідувати вас можна, – питаю, – знайомі приходять?”.
“Можна, – кивають, – аякже, коли надумаються, то приходять, сюди пускають!”.
Адміністратор Людмила Дмитрівна говорить, що серед підопічних є люди, яким потрібно приділити максимум уваги, це ті, хто не встає і сам себе не обслуговує. “Таких людей у нас і 5 було, – ділиться Людмила Дмитрівна, – та нічого, справляємось. Нас тут 4 адміністратори та 2 повари, от і весь персонал. У підопічних, крім нас, по суті, і немає нікого. Кого родичі сюди прилаштували, а кого – сільрада. Кожного треба обігріти увагою, а часто й медичну допомогу надати. Намагаємося для цих людей створити умови, щоб вони почувалися комфортно. Є пральна машина, душова кімната, гаряча вода, бойлери, кухня, їдальня”.
“Не самі, і то добре”, – читаємо в очах підопічних. Усім нам важлива турбота, а для цих одиноких бабусь і чоловіків – тим більше. Є кому нагодувати, вчасно поміряти тиск, поправити постіль, та й отой фільм у кімнаті відпочинку обговорити. І старість вже не така самотня і заплакана…
Спілкувалася Валентина Пильник
Фото автора
Публікації захищено авторським правом: при передруці матеріалу для соцмереж та ЗМІ обов’язково вказуйте авторство в першому абзаці тексту активним посиланням на статтю на сайті.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
