Вітровий млин – один з найдавніших механізмів, який був вигаданий людиною, мелення зерна за допомогою енергії вітру. До того ж вітряки млини були окрасою села, його «візитною карткою». Вітряки прийшли в Україну з Європи, приблизно в 17 столітті в добу Гетьманщини.
Документально підтверджено, що у 1786 році в 11 повітах Чернігівщини працювало близько 2.5 тисяч вітряків. А в Чернігівському -300, Городнянському – 108, Борзнянському – 503 («Опис Чернігівського намісництва» Опанаса Шафонського). Вітряки, працювали цілий рік. Робота зупинялася тільки якщо не було вітру. З часом на таких млинах, мололи не тільки борошно, але й жали соняшник, щоб отримати олію. При млинах ставили січкарню для соломи та циркулярну пилку, щоб розпускати дерев’яні колоди. У 20-30-х роках XX ст. млини нерідко забезпечували освітлення в селах.
На вітряку працював – мірошник, він був однією з найшанованіших людей у селі. Оплатою праці для його було 25 % від перемеленого зерна, тобто на полі замовника кожна четверта копиця належала йому, хоча він не засівав його і не жав. Свою долю мірошник міг продати або обміняти, а гроші вкласти в новий млин. Таким чином, підприємство розросталося та давало значний прибуток. Млини переважно ставилися за селом, мірошників на початках боялися, рахували їх ворожбитами, що знаються з нечистою силою.
Свій внесок у такий “імідж” додавала й досить складна механіка млинів… Але з часом, коли млинів в Україні побільшало, ставлення до мірошників змінилося — вони стали поважними людьми, а слово власника млина часто було вирішальним у селі. Найчастіше в українських селах зустрічалися вітряні млини, оскільки були потужнішими та ефективними. Такий агрегат міг молоти збіжжя навіть при легенькому вітерці. Взагалі власник млина слідкував за погодою цілодобово, адже сильний вітер міг пошкодити крила.
В такому випадку їх обертали або виймали дощечки, щоб зменшити зовнішній тиск. Але з часом вітряк втратив економічне значення для сільського господарства, адже їм з’явилась альтернатива – парові двигуни, електродвигуни та дизельні двигуни. В селі Воловиця, що на Ніжинщині (колишній Борзнянський район) зберігся, сивочолий красень, який стоїть на полі біля річки. Не можливо не підійти, бо цей могутній велетень майже 10 метрів у висоту так і манить до себе. І справді «візитна картка» села, адже так можливо і не запам’яталась би мені та поїздка до Воловиці, а побачивши цю унікальну пам’ятку історичної спадщини, емоції і враження були нереальні. Хоч він і в занедбаному стані, розграбований, пошкоджений вітром і часом, але як сталевий воїн – гордо височить над селом, ніби чекає господаря, що прийде і відремонтує його. І заживе старий вітряк новим-старим життям і працюватиме не маючи спокою та відпочинку.
У ХІХ столітті майже кожне село мало кілька вітряків. Так, у Воловиці в 1887 році налічувалося аж 20 млинів. Вони належали міцним селянським родинам – Вакуленкам, Індилам, Кушнірам, Миргородським, Моренцям та іншим. До революції 1917 року родина Костирків належала до козацького стану. Як і більшість односельців, вони тяжко працювали на землі. На початку ХХ ст. мали лише півтори десятини поля, без сіножатей. Жили бідно, але намагалися з останніх сил скласти копійчину. Чоловіки підробляли шевцюванням, жінки – рукоділлям. Але основний дохід вони отримували від рибальства у сусідній Десні. Років через десять після революції 1917 року, коли вщухли буремні події, Костирки зважилися на будівництво власного вітряка. Брати Петро, Григорій та Павло, а також їхній батько Петро Ларіонович самі звели дерев’яну будівлю за давно відомим зразком. Всередині встановили механізм з жорен. Врешті млин запрацював, ним завідував старший син – Петро Петрович.
Та щасливе життя власників млина тривало недовго. Вже на початку 1930-х, під час колективізації і розкуркулення, Костирків визнали «куркулями», відібрали все майно – хату, худобу, реманент, і звісно ж, новенького млина. А всю родину – діда Петра з бабою Палажкою, синів з невістками і малими дітьми, разом з родичами Моренцями вислали до Сибіру. Федір Моренець, якому тоді було лише 10 років, згадував, як їх у червні 1931-го як худобу завантажили у брудні товарні вагони. Більше трьох тижнів добиралися до Уралу. Висадили серед непрохідної тайги, наказали будувати собі житло. Тяжкою працею, на межі виживання, заслані селяни будували нове поселення спец-переселенців – Земляне. Молодший син Петра – Павло Костирко після заслання працював у Харкові на екскаваторному заводі – токарем по металу. Після він повернувся у рідне село, де із 1934 по 1941 р. працював у колгоспі, рядовим колгоспником. Та в 1941 році був мобілізований, потрапив в оточення, опинився в полоні. Втік з полону і повернувся в рідне село. Під час німецької окупації Павло працював на батьківському вітряку у громаді і молов там борошно, в основному заможнішим родинам.
А в 1943 році, коли повернулася радянська влада, Павла Костирка заарештували співробітники НКВС. Односельці свідчили, нібито Павло казав біля млина: “Хто любить радянську владу – йдіть геть, не буду вам молоти!”. За це і за “співпрацю з німцями” його знову відправили в табори… Лише в 1990-х роках Павла реабілітували. У 1940-х роках дехто з Костирків, зокрема Петро Петрович і його батьки Петро Ілларіонович і Пелагея Охрімівна, змогли повернутися до рідного села. Інший син Петра – Григорій залишився проживати на Уралі. Але млин вже давно працював на колгосп. Згодом його модернізували – зняли крила, під’єднували ремінь до мотора трактора і так молотили. А коли у 1960-х колгосп збудували новий мукомельний завод, то старим вітряком взагалі перестали користуватися. Відтоді більше півстоліття вітряк самотньо стоїть, з кожним роком все більше руйнуючись.
Дерев’яні деталі трухлявіють і осипаються. Дещо із млина було розібрано місцевими мешканцями на господарські потреби… А колись млин не знав відпочинку забезпечував мукою не тільки своє село, а й навколишні Степанівку, Кладьківка, Сидорівка. Він працював повністю для всієї округи. В селі проживає нащадок Петра Костирка –Сергій Костирко. З його слів нам стало відомо, що старий вітряк хотіли перенести в інше місце і відреставрувати, ще коли Воловиця була Борзнянського району, але він не дозволив.
Документів на вітряк не збереглося ніяких, а от старі фото є. І він все ж таки сподівається, що знайдеться дбайливий господар і відновить напівзруйнований млин, якщо не для роботи, то хоча б для збереження його, як історичної пам`ятки, для наступних поколінь.
Спогади та матеріали для статті зібрала та надала нам Ридзель Галина Анатоліївна – провідний бібліотекар Воловицької бібліотеки філії КЗ «Комарівська публічна бібліотека».
Підготувала Марина Ігнатенко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
