Два роки минуло, з того часу, як від рук російських окупантів загинув Олександр Войтенко з Талалаївки. Його на власному подвір’ї вбили російські окупанти під час вторгнення.
Його донька Ірина поділилась з нами спогадами про цей чорний день.
Це все сталось 26 числа вдень о 13:50. Знаю, що під Ніжином знищили декілька танків, Тож росіяни повертались через наше село дуже злими і стріляли навколо себе, куди попаде. Коли пролунав перший вибух, ми всі наша сім’я була на дворі. Ми швидко побігли до погреба, а тато був останнім він забіг, а потім вийшов і пролунав наступний вибух.
Коли я почула той вибух, то почала питати: де тато і чому він не заходить. Нарешті все стихло і ми змогли вийти з погреба. Тато лежав біля паркану, мертвий, на ньому не було живого місця. Орки побачили, як він біг до паркану, щоб сховатись і випустили в нього снаряди з противотанкового кулемета. Поранення вже просто були несумісні з життям. Це було найстрашніше з того, що я бачила в житті. Я побігла до батька, впала на коліна і не розуміла, що його вже нема.
Йому вирвало пів шиї,праву руку там де лікоть, праву ногу в тазовій кістці на дві частини перебило,і вся грудна клітина як решето від уламків і ще куча ран на обличчі,голові.
Обстріл продовжувався, і нам довелось лишити його тіло там, знов тікати та ховатится.
Ми не мали змоги навіть занести його тіло до хати, – він цілу ніч так і пролежав біля паркану.
На ранок ми вже швидко до нього пішли і почали готувати до поховання. Дякувати Світлані Юрівні Мунтяновій, а також ще багато кому: татовим друзям і колегам, що не залишили нашу сім’ю, що допомогли тоді. Все відбувалось дуже швидко, постійно лунали вибухи – бо обстріли не припинялись. Коли несли на кладовище – також чути було, як гуркоче.
Після смерті батька всі дні були чорними,був такий тягар на душі немов =розрізали всього і витягнули з менне душу.
До мене приїхали журналісти тоді. І вони в мене спитали чого б ви хотіли побажати цим людям. Знаєте в голові було багато чого.
Але найбільше хотілось, щоб вони пережили теж саме, що пережила я, що переживають наші люди.
Колеги та всі, хто знав Олександра згадують про нього як про чудову людину: доброго, чуйного, люблячого сім’янина, майстра на всі руки, який не відмовляв нікому в допомозі. Світла пам’ять про Олександра назавжди залишиться у серцях рідних, колег і всіх, хто його знав, любив та шанував.
Спілкувалась Наталія Рульова
