Дорога веде нас по деокупованим селам Ніжинщини. Що не людина – то своя історія. Писати-не переписати. Цього дня дорога привела нас до Лосинівки, яка була окупована на початку 2022 року російськими загарбниками. Своєї історією поділилась з нами Світлана.
Сім’я в Світлани велика: син, дочка, зять невістка і онуки. Усіх їх вона зібрала в себе під дахом, коли почалось повномасштабне вторгнення:
- На другий день вони вже всі були в мене. От 25 числа повставали вранці, а в новинах кажуть, що ведуться обстріли на території нашого району. А тут дочка моя, Юля: «Мамо, мені щось так у боці болить». І бачу, що вона аж скрутилась від того болю, вже й ходити не може. Ну думаю чи апендицит, може щось інше. Викликала швидку. Діагноз – розрив яєчника. Треба негайно оперувати. Їдемо на Ніжин. Під’їжджаємо до Хвилівки – нас не пускають. А я ж рвуся, я ж за дитину хвилююсь, я на них там накричала, а вони на мене. Не пускають, а я наче і не чую, а водій каже: “Свєта, нас не пускають, бо йдуть колони”. Ми тоді не знали, що міст вже заміновано і проїхати не можна.
- І ми поїхали назад. Я на телефоні, руки трусяться, зателефонувала нашій лікарці – та каже: в Носівку везіть. Я знаю, що в Носівці немає нічого, щоб зробити операцію моїй дитині. Дзвоню туди. Кажуть: «Ми приймемо, будемо щось робити, везіть. В нас і УЗІ, і все є, і є лікар-гінеколог. Поїхали. Дорогою трясло, то я майже на собі тримала Юлю, синці лишились на ногах і руках. Не знаю, як і доїхали.
- В Носівці нас зустріли і на операційний стіл. Слава Богу, прооперували. Перший день лікар каже, я вас не пускаю нікуди. На другий день вдалося виїхати в Лосинівку, зібрати якісь речі, ще вночі бульон для дочки готувала, а вранці повернулась назад в Носівку. Усі думки були про дочку, тож все як в тумані – вторгнення, вибухи – наче десь на задньому плані. Головне – врятувати мою дитину. Через кілька днів виписуватись вже, а нас не відпускають, – у нас вже заблоковані дороги на той час, тому що окупанти вже всюди. І ми в Носівці провели 10 днів.
- Мене вразило, як згуртувались люди. В Носівці усі хотіли нам допомогти. Пропонували усе, що потрібно принести з дому. Мені навіть якось незручно було: зазвичай звикла сама іншим допомагати.
- Нарешті дзвонить мені син і каже: мамо, можна там-то і тудою-то проїхати. А ті орки кляті вже всюди були і у Великій Дорозі, і через Лосинівку колона за колоною йшли. Ми дуже боялись, але все ж вирішили їхати. Бо хто зна скільки то все триватиме, – то що роками домівки не бачити?
- Коли заїхали в Лосинівку, дзвонять мені, кажуть колона пройшла Велику Дорогу і на всіх парах летить в наше селище. А нас з центральної дороги якраз видно.
- Якби побачили нас, то розстріляли б машину.
- Проскочимо-чи не проскочимо?
- Летіли як на крилах. На останніх секундах залітаємо у вже відкритий гараж (нас вже чекали всі) і тут на центральній вулиці, як на долоні, видно, що йде ворожа колона. І ми саме тоді заїжджаємо і бігом дочку я витягую з машини і у підвал. Люди всі також біжать у підвал, бо вони, як селом їхали, то стріляли. Центральна вулиця взагалі наче вимерла, люди всі ховались.
- І оце місяць ми сидимо, більше місяця вже сидимо усі в окупації. Ховаємось. Але багато дітей з нами, їм хочеться хоч трохи на вулиці погратись, то ввечері ми їх випускали на якісь півгодини, бувало. Наказували діткам, щоб тихенько себе вели. Але ж діти – є діти. А оті нелюди, як тільки чули дитячий гомін, починали стріляти в повітря, щоб налякати.
- Зараз згадую, і я не знаю, як я це пережила. Я вижила. І дочку врятувала. Вона каже: «Мама, я така тобі вдячна, якби не ти, то могло статися найгірше».
- Підготувала Наталія Рульова
