Саме думка про родину, про світле майбутнє своїх дітей та онуків згуртувала українських чоловіків на захист Вітчизни. Серед таких добровольців славно воював і житель Гужівки 32-річний Владислав Денисенко. 2 квітня його доні виповниться 4 рочки, два з яких затьмарені війною.
– На момент початку війни у лютому 2022 року я працював на СТО в Ічні. Щоб не хвилюватися за долю сім’ї, сказав дружині: «Беріть машину і їдьте за кордон», а я піду воювати. Але вона мене не послухала і з Євою залишилися дома. Насправді я їм вдячний за це, хоча не осуджую і тих, хто виїхав. Кожен вчиняє по-своєму, – говорить Влад Денисенко.
Нині він після важкого поранення лікується в Олександрівській лікарні, тому відразу взяв слухавку і ми могли з ним говорити доти, доки його не забрали на процедури.
Спочатку була рота охорони
17 травня 2022 року Влада зарахували у роту охорони Прилуцького РТЦК. Спочатку з іншими військовослужбовцями він стояв на блокпостах в Ічні. Потім їх зібрали і запитали, хто поїде воювати – на той час із добровольців створювали зведену експериментальну роту охорони. Влад та інші наші земляки погодилися. Ця група була у Новгород-Сіверському та Чернігівському районах.
– Стояли біля Любеча, Іванівки, Ягідного, Шестовиці, яка за 30-40 кілометрів від кордону. Було не просто, але що таке справжня війна відчув пізніше. А доти – виїздили на охорону кордону, чергували на блокпостах, виконували різні бойові завдання.
І скрізь Владислав був непосидючим. Він ніби народився для військової служби, тепло відгукується про нього Сергій Сирота, який з Владом служив у роті охорони в Ічні і в експериментальній роті.
Усі сплять, а він сидить на чатах; доки інші відпочивають – він почистить усім зброю. Ставив звукові пастки від ДРГ чи приблуд. Тренувався у фізичній витривалості, бо завжди говорив, що ворог не зупиниться. Якось оббіг по периметру відстань від Ічні до Гужівки через Софіївку, полями попід Крупичполем… А його товариші по зброї спостерігали за ним з квадрокоптера. Потім і собі гартували тіло.
На нулі
26 жовтня 2022 року Влад Денисенко із побратимами перейшли у розпорядження військової частини, яка дислокувалася у Куп’янську. Із роти охорони на нуль поїхали шість земляків, але їх розкидали по різних підрозділах.
– Ось там я відчув, що таке війна. Через постійні обстріли усі військові мають контузії. І у мене їх було декілька, тоді болить голова, погано чуєш, підступає тошнота. Та ніхто на це не зважає. Думаєш про одне – якби тих кацапів перемогти. Хоч нас там крили усім, чим можна, страху у мене не було, це тільки злило.
Якось, згадує Влад, вони були на позиціях, а ворожі дрони, як хмари, літали над ними. Дрони-розвідники підлітали, передавали картинку рашкам, а ті прицільно обстрілювали розташування. Літали вони літали, доки не доліталися…
– Тоді голову не можна було підняти, так нам насипали. Від отих вибухів уже така контузія навалила. І тут я не витримую. Мені кричать заховайся, а я відкрився, ліг і з калаша почав стріляти по дронах. Мені було все одно чи поцілять у мене, чи ні. Спочатку завалив одного. Тут летить ще один, я і того збив. Тут – третій, я і цього приземлив. Дронщик тоді казав, що нагородять мене за збиті «пташки». Але я прийшов не за нагородами, а захищати свою сім’ю.
Усе завжди буває уперше
Перший бій Владу запам’ятався тим, що потрапили під вогонь ворога ще й своїх.
– У три ночі ми виїхали бронемашиною до позиції, яку нам треба було зайняти. Сплигуємо на ходу, і тільки вона від’їхала, п*дари нас засікли і почався обстріл. Ми залягли і чекаємо. Тут по рації передають, щоб закріпилися. Потім – команда йти вперед. А перед нами голе поле і п*дари прострілюють усе навколо. Ну, ми побігли. А у нас із собою у кожного в рюкзаку куча всякого боєкомплекту. Метрів за 50 попереду побачили траншею прокопану. Хтось переплигнув, хтось недоплигнув, скотився вниз. Біжимо далі. Попереду вскакуємо у канаву, це був не закритий бліндаж, і там залягаємо та чекаємо на нашу «пташку». І знову нас засікають і по нас прицільно працюють міномети. Тут чуємо хтось біжить. Ми мало не відкрили вогонь, аж то виявилася наша бічна розвідка. Кажуть нам сидіть тихо і чекайте «сірого», тобто ранку. А навколо дурдом, яке там тихо. Але сидимо. Коли знову хтось так жорстко ломиться. Я йду на контакт, а то знову наші. Ми вийшли на другу позицію, засіли. А мороз – мінус 19 градусів. Відчуваю, що зараз тут навік і поснем, тож давай тормосить інших, щоб не спали.
Пересиділи там, але треба було зайти на ворожі позиції і подобивать орків після нашої арти. Тільки добігли до позиції, як розуміємо: «ми попали». По нам працює усе: міномети, арта, вертушки. Сипали усім, не шкодуючи. Ми по рації комбату кажемо, що нас обстрілюють з усіх боків. А нам кажуть, що справа – там наші.
Між нашими суміжними бригадами пропав зв’язок. Наші військові тоді потрапили у заміс! Але, слава Богу, усі цілі.
За відвагу – «Сталевий Хрест»
Нагороду Владислав Денисенко і справді отримав, але уже пізніше. У тому бою вони повинні були підкріпить наші позиції, які штурмував ворог. Кацапи намагалися захопити три позиції. Туди, де відстрілювався Влад, чотири рази був прицільний приліт із міномета. Важко поранений боєць, залишившись сам на позиції, відбив наступ ворога. Їх було близько десятка, а наш герой – один! За це Влада нагородили «Сталевим Хрестом» від Головнокомандувача ЗСУ. Нагороду привезли у Куп’янську лікарню, але Влада уже там не було. Зараз нагорода ще у командира.
На полі бою Влад отримав важка поранення, воїн стікав кров’ю і вже марив. І не був би Влад Владом, якби не взяв себе в руки. Його товариші відмічали особливий позитив і енергію побратима. Він ніколи не опускав руки. Тримав себе доки не забрали на евак.
Спочатку Влада цивільна швидка евакуювала до Куп’янська. Так сталося, що поруч виявився земляк із Вишнівки, який зателефонував Владовій дружині і сказав, що з ним, та щоб вона повідомила його хлопців, що він важкий трьохсотий у лікарні. Так його командування дізналося, що він живий.
Із Куп’янська пораненого забрали у Харків. Перші дві доби були дуже складними. Від травм у нього стався пневмоторакс, і йому пробивали легеню. Провели ряд складних операцій. Далі оперували у Львові: там робили пластику. Потім перевели на Київ, в Олександрівську лікарню, де він і нині.
Владислав Денисенко переніс 14 операцій. Але попереду ще нові. За його словами, цілими у нього були тільки спина і живіт, і то це завдяки бронежилету із шостим класом захисту. А ще, каже, що йому просто пощастило, так як ноги і руки на місці. Зараз уже активно користується колісним кріслом і своїм оптимізмом піднімає настрій іншим пораненим хлопцям.
До речі, Влад ще мріє повоювати на озброєному «до зубів» гвинтокрилі і вдарити по ворогу з неба. Бо, як він каже, він дуже злий на п*дарів.
Авторка: Ніна НАЛИВАЙКО, “Трудова слава”
Джерело: Громадське місце Чернігів
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
