Наталія Ярмоленко живе в Мрині, що на Ніжинщини. Вишивкою почала займатись з дитинства. В її сім’ї вишивали всі: мама, сестра, навіть племінник. Сімейною традицією була вишивка гладдю, та ця техніка Наталії не дуже припала до душі. Коли одружилася вдруге, чоловік навчив вишивати хрестиком, і з тих пір вишивка – невід’ємна частина її життя.
– У мене мама вишивала гладдю, навчила і мене, коли я ще була студенткою, то і я, і сестра і навіть племінник вишивали. Але щоб захоплювалась тоді – ні, такого не було. А потім, коли я вдруге вийшла заміж, мій чоловік навчив мене вишивати хрестиком, а його навчила його мама. І я зрозуміла, що це – моє. Дуже припало мені до душі. – Розповідає вишивальниця.
Вишивки прикрашали оселю її батьків, батьків її чоловіка, а тепер наповнюють красою і домівку самої Наталії. Вона розповідає, як вишивали її предки:
– Зараз більш вишивають картини, сорочки, а раніше все було вишите: і подушки, і скатерті, і підзорники – все в хаті вишите було. Старі люди вишивали на полотні, вибілювали його, – то взагалі була краса неймовірна. Знаходили і час, було і бажання. Наробляться, прийдуть додому, ще й сідають вишивають. Це зараз світло є. А тоді при лампадці, чи свічці – створювали справжні шедеври.
Найбільше Наталія любить вишивати ікони, дарує їх рідним та знайомим.
– Я люблю дарувати людям рушники, ікони, ділитись теплом, радістю та красою. Мені приємно – і людям приємно.
Зараз Наталія працює над вишивкою для свого сина.
– Син захотів, щоб я вишила йому герб, зараз він захищає кордони нашої країни. Колись і він пробував вишивати. Йому сподобалось, каже: “Якби був час, то вишивав би із задоволенням”.
Мати розповідає, що з дитинства привчала сина любити українську культуру, пісню, вишивку:
– В мене син любить пісню “Чорнобривці”. Я з дитинства їх вчила. Ляжем ото ввечері перед сном: то казки читаємо, а то пісні співаєм. Мене мати так учила співать, і я так.
Нещодавно її син, отримав відзнаку «За мужність», пройшов навчання та готується стати офіцером, має також нагороди з АТО, де воював ще в 2014 році – розповідає мати про досягнення та нагороди, показує грамоти, а голос дрижить від гордості, а ще відчувається тривога за нього, і в очах бринять сльози, яким мужня жінка не дає волі.
– Коли він дзвонив? – І не згадаю. Переважно СМС-ки та повідомлення шле: “Мама, в мене все добре”. А чи добре, чи ні, хто ж скаже. Вони ж зараз ті хлопці такі: бережуть своїх матерів та дружин, не хочуть тривожити, ні на що не скаржаться.
Разом з учасниками народного аматорського фольклорного ансамблю Мринського Будинку культури «Молодички» Наталія Ярмоленко бере участь в благодійних заходах, збирають допомогу для ЗСУ. Зараз вони збирають на дрон для її сина. Допомагають всі – волонтери, школярі, жителі Мринської громади. Більшу частину суми вже зібрали.
– Треба ще трошки піднатужитись і зібрати, – адже він дуже потрібен хлопцям, каже мати.
Як і усі, Наталія Ярмоленко чекає перемоги, чекає сина додому та вишиває довгими самотніми вечорами, розраджуючи душу українськими піснями.
Фото: Наталія РУЛЬОВА
Автор: Наталія РУЛЬОВА
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
