Якось з самого дитинства відчувала Віра, що зовсім не потрібна своїй мамі, а батька і взагалі не було. Ще маленькою тепло і любов дарувала тільки бабуся Ліда, куди часто ще маленькою віддавала її мати. Мати працювала інженером на одному з великих підприємств у майже чоловічому колективі і після народження донечки відчувши, що не зможе виконувати батьківські обов’язки вирішила віддати малечу своїй мамі, яка жила досить далеко в іншому районі. Мотивуючи тим – поки підросте… і те підросте затяглося на роки, і садочок і школа і навчання у професійному училищі все з бабусею у маленькому прикордонному селі на Чернігівщині. Так вийшло, що мами в житті Віри майже не було. Не було ні поцілунків, ні обіймів, ні розмов про перше кохання, зовсім нічого. Все це було з бабусею, яка була вже досить старенькою. А мама отримала квартиру і шукала своє кохання змінюючи чоловіків один за одним, з яких ніхто довго не затримувався. Йшли роки…
Після навчання в технікумі поїхала Віра в Одесу на практику, де познайомилась з майбутнім чоловіком, він був старший за неї на багато років, розлучений. Та серцю ж не скажеш кого любити. Після закінчення практики відчула під серцем, що б’ється нове життя. Одружилися. Народився син, здавалося щастю Віри не було меж. Ще в дитинстві вона собі пообіцяла, що буде найкращою мамою, такою, якої в неї ніколи не було. Тішилася сином. Та невдовзі чоловіка затримали за ухиляння від сплати аліментів на дітей від першого шлюбу і після суду посадили до в`язниці на два роки. Віра змушена була забрати малого сина і їхати додому, до бабусі.
Бабуся гляділа правнука, а Віра влаштувалась на роботу у місцевий колгосп. Так і жили. Потім приїхав після в’язниці чоловік, дали їм у колгоспі гроші під виплату на купівлю будинку, адже в старенькій бабусиній хатині вже не вміщалася молода сім`я – Віра була при надії. Невдовзі вони переїхала у новий просторий будинок і у них народилась донечка Оля. І завирувало життя у щасливій родині, працювали обоє в колгоспі, діти ходили до школи, після закінчення школи син вступив до технікуму, а Оля закінчувала 9 клас. Тримали велике господарство, обробляли землю, будували плани на майбутнє, були щасливі – тішились дітьми.
Та одного разу вночі прокинулась Віра від того, що страшенно давило в грудях, було тривожно і панічно страшно. Здавалось, що після похорону улюбленої бабусі вже пройшло досить багато часу і біль втрати притих. Але тривога була настільки великою, що розбудила Віра чоловіка. Син був на навчанні в іншому місті, а от шістнадцятирічної Олі вдома не було, вона ще звечора пішла гуляти з подругами. Батьки пішли шукати доньку, але це не дало результатів, вже під ранок підняли село, викликали поліцію і почали пошуки. Шукали всі поліція, друзі, знайомі, односельці, але дівчини ніде не було. Надія свічкою танула у згорьованої матері, серце відчувало біду. Вже під ранок прибіг знайомий сина і сказав, що знає де вона….
Її знайшли вже мертвою, у місцевому ставку. Її тіло плавало у воді… Не пам’ятаючи себе від горя Віра почорніла і змарніла – її донечка, іі надія, її красуня вже не відкриє очі і не подивиться на маму чистими, глибокими карими очима. Поліція розводила руками – сама втопилась, куди не звертались, кого не просили – ніяких слідів злочину не було. Хоча мама була впевнена, що сама вона не могла туди піти, та і причин на це у неї не було. Для сім`ї настали чорні, сумні дні, які тяглися невимовно довго і боляче і лише якусь мить уночі сон ховав горе, а потім знову ще з сильнішою тугою прокидалися вранці. Старший син, який повернувся додому, не вірив у всю цю історію з утопленням і займався своїм розслідуванням, не вірив, що сестра могла таке вчинити з собою. Адже дуже добре її знав, вона була цілеспрямованою, сильною, красивою та розумною і будувала плани на майбутнє. І тут вбиті горем батьки не помітили, чим займається син, чим живе… одного разу повернувшись з роботи Віра знайшла сина мертвим…
Це не можна описати словами, вона геть не пам’ятає події які розгорталися, майже не пам’ятає похорони, її свідомість то з`являлась то зникала туди, де було щасливе життя, де були живі діти… Всі дні стали чорними, німими і глухими. Чоловік почав пити все частіше і частіше заглядав до чарки, Віра ж була, як чорне марево – ходила селом на кладовище вранці і приходила ввечері, носила туди дітям їсти, розмовляла з ними. А коли вже була не сила жити вирішила піти з життя і бути разом з дітьми. Здавалось все розрахувала, але ще був не її час… Її врятував чоловік, який повернувся додому, бо забув робочий блокнот.
І після цього продавши будинок вони виїхали з села. Чоловік знав, якщо вона залишиться тут на могилах дітей і помре.
Як не важко було і боляче Віри їхати, але розуміла, що повинна їхати, адже тепер її допомоги потребувала її мама. Хоч і не було і її в житті доньки, але треба було доглядати, бо була вже стара і немічна.
Не жила, ні, просто існувала, згадувала, носила в пам`яті найщасливіші моменти свого життя. Одного разу вона сказала: Найбільше щастя у житті – це народження дітей. Отой момент коли ти вперше бачиш свою щойно народжену дитину і є найніжнішим і найбільшим щастям».
Іх не було, а вона жила, жила у своєму особистому світі. Ходила на роботу, піклувалася про матір та чоловіка. Носила в серці глибоку, тяжку рану втрати.
Вже давно померла мати, і майже слідом чоловік. Залишилась сама у старенькій хаті. Скажете: – Живе. Ні вже давно не живе, лише існує на цьому світі, а серце і душа давно живе на тім.
Ярина Курганська
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
