У пам’яті назавжди: в Мрині відкрили Алею Героїв

У руках заплаканих жінок в чорних хустинах були квіти: троянди, гвоздики, іриси, пивонії… Жінки несли ці квіти своїм синам, або чоловікам… Героям, які відійшли у вічність, вбиті ворогом.

23 травня, в День Героїв, мринчан об’єднав захід-реквієм “Калина пам’яті” з нагоди відкриття Алеї Героїв Мринської громади.

15 світлин з іменами загиблих Героїв. Із них на нас дивилися згублені долі молодих Воїнів, і ніякі слова не могли втішити згорьованих батьків, дружин, дітей. Стільки болю, стільки горя кричало в їхніх очах!

Загиблих воїнів вшанували хвилиною мовчання. Згадали про кожного, якими вони були за життя, про що мріяли…

Сільський голова Людмила Борисова зазначила: “Цей день став не лише днем вшанування пам’яті загиблих воїнів, але й днем єдності та співчуття, коли кожен з нас відчував, що ми є однією великою родиною, яка завжди пам’ятатиме своїх ГЕРОЇВ та буде вдячна за їхню жертовність та мужність.

Алея Героїв стала символом нашої національної гідності та самовідданості, яка завжди буде жити в наших серцях та душах.

Низький уклін усім родинам загиблих воїнів!

Нехай Алея Героїв у Мринській громаді завжди буде місцем, де кожен з нас зможе знайти внутрішню силу та вдячність за те, що ми маємо сьогодні. Нехай вона нагадує нам про те, що ми завжди будемо пам’ятати та шанувати тих, хто віддали свої життя заради нашої країни. Нехай кожен крок у цій Алеї буде кроком до єдності, миру та свободи! Слава Україні! ГЕРОЯМ СЛАВА!”.

Право відкрити стелу пам’яті кожного Героя було надано рідним полеглих Воїнів.

Згадаймо всіх поіменно:

Владислав Хайдарович Живкович

Народився 30 липня 1975 року в родині вчителів, котрі перебували на будівництві БАМу, згодом сім’я повернулася на Батьківщину — в село Мрин. 1993 року пішов на строкову службу, залишився в армії, а 2 грудня 2014-го перевівся у зону бойових дій; командир взводу 25 окремого мотопіхотного батальйону. 18 лютого 2015 року загинув під час обстрілів російськими збройними формуваннями при відведенні підрозділів із Дебальцевого. Похований в селі Мрин. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року Героя нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Володимир Анатолійович Мальцев

Народився 17 травня 1983 року у селі Лихачів Носівського району. З травня 2003 по листопад 2004 року служив в лавах ЗСУ. З 2005 року по 2008 рік перебував на службі в органах Міністерства надзвичайних ситуацій України. 7 грудня 2014 року підписав контракт із ЗСУ. Командир бойової машини, молодший сержант, позивний “Копчений”. Помер 2 грудня 2017 р. о 1.30 у ЦРЛ м. Попасна від поранень, отриманих напередодні внаслідок мінометного обстрілу РОП 5412 в районі с. Троїцьке, Попаснянський район, Луганська область. Похований у селі Лихачів.

Указом Президента України № 42/2018 від 26 лютого 2018 року, “За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкового виконання військового обов’язку”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олексій Володимирович Литовка

16.08 1999 року народження, уродженець села Плоске, вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, загинув 21 травня 2022 року в ході ведення бойових дій в районі міста Маріуполь Донецької області.

Олексій Андрійович Коцюба

Народився 4 квітня 1964 року в селі Хотинівка. У 1982-1985 рр. проходив строкову військову службу у військово-морських силах.
25 лютого 2022 року Олексій Коцюба записався добровольцем у ЗСУ. Став до служби, захищаючи Миколаїв, а наприкінці березня був передислокований на схід України, де у складі 95 ДШБ воював в районі населеного пункту Довгенького Харківської області.
1 червня під час близького бою Олексій Коцюба загинув від кульового поранення.
Поховано воїна у селі Лихачів Ніжинського району Чернігівської області.
9 жовтня 2023 року згідно УКАЗУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №684/2023
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку
Олексія Коцюбу нагороджено орденом “За мужність” ІІ ступеня посмертно.

Олексій Володимирович Біланенко

Народився 1 серпня 1974 року в селі Піски Полтавської області, потім жив у селі Трудове, а з 2018 року – у селі Плоске на Чернігівщині. З 2016 року служив в АТО/ООС, мав бойові нагороди: медаль ООС ” За звитягу та вірність”, відзнаку “Лицарський хрест родини Мазепи”. Позивний “Крот” отримав під час служби в ООС. Одного разу його відділення отримало наказ обладнати нову позицію. Будучи командиром відділення, він відправив хлопців відпочивати, а сам за ніч викопав окопи на позиції і обладнав їх. Навчався у Центральноукраїнському національному технічному університеті у місті Кропивницькому за спеціальністю ” Фінанси, банківська справа та страхування”. Мав творче захоплення: створення картин діамантовою мозаїкою. Багато своїх робіт дарував рідним, друзям та побратимам. Був призваний на військову службу 9 березня 2022 року, служив грананометником 1 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 3 стрілецької роти.25 вересня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу, будучи вірним військовій присязі у бою за нашу Батьківщину та місто Бахмут, виявивши стійкість та мужність поблизу с. Миколаївка Друга Бахмутського району на Донеччині, отримав поранення, несумісні з життям.

Поховали старшого солдата Біланенка Олексія на його малій батьківщині – на Полтавщині. За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку старший солдат Біланенко Олексій Володимирович нагороджений орденом “За мужність” lll ступеня (посмертно).

Андрій Віталійович Закаврашний

Андрій (позивний Місіссіпі) народився 31 серпня 1997 року в селі Лихачів Ніжинського району Чернігівської області. Після закінчення школи здобував освіту в Ніжинському аграрному коледжі, затим проходив військову службу в Збройних Силах України. У перший день повномасштабного вторгнення російських військ на територію України Андрій Віталійович без вагань став на захист рідної землі. Служив стрільцем-помічником гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти. Загинув від тяжкого поранення в бойових діях на російсько-українській війні 14 листопада 2022 року на Донеччині.

Володимир Анатолійович Бобок

Народився у сім’ї цивільних службовців. З 1981 року по 1991 рік навчався у Мринській середній школі. З 1991 року по 2001 рік проходив дійсну військову службу у ЗСУ як курсант Київського військового інституту управління та зв’язку (з 1991 по 1997 рік) та офіцера Військово-морських сил України (з 1997 року по 2001 рік). Після звільнення у запас працював електромонтером лінійних споруд на підприємствах «Укртелеком» (з 2001 року по 2007 рік) та в Управлінні «Укргазтехзв’язок» (з 2007 року по 2020 рік). У травні 2021 року проходив військові збори (15 діб) як командир роти. Проживав в селі Мрин Чернігівської області Ніжинського району. Був творчою особистістю. Свої думки, почуття, враження та ставлення до подій і людей висловлював у віршах, гуморесках та оповіданнях. З 24 лютого 2022 року боронив Україну від навали російської федерації. Під час запеклих боїв капітан Бобок Володимир Анатолійович загинув 30 грудня 2022 року.

Поховали Героя на кладовищі в його рідному селі 27 лютого 2023 року.

Ярослав Олександрович Мариненко

Народився 20 травня 1991 року в Ніжині. Перший клас закінчив в Ніжинській середній школі № 13. Активно займався спортом. З 2014 проходив вишколи і навчання в Добровольчому українському корпусі «Правий сектор». Брав участь в навчаннях Українського легіону і територіальної оборони. Активно займався військово-тактичною грою в страйкбол.
З першого дня повномасштабної війни долучився добровольцем до лав ЗСУ. Обіймав посаду інструктора з тактико-спеціальної підготовки в навчальному центрі у складі 135 обухівського батальйону територіальної оборони. У грудні долучився до штурмового підрозділу ГУР МО. Отримав позивний ” Бандера”. Під час виконання бойового завдання під Бахмутом 17 січня 2023 року загинув, віддавши життя за Україну. Нагороджений посмертно відзнакою ГУР МОУ” За мужність при виконанні спецзавдань”. Поховано Ярослава Мариненка у с. Плоске 2 лютого 2023 року.

Георгій Паатович Каадзе

Народився 26 вересня 1999 у селі Красне Бахмацького району. В 2012 році родина переїхала до Мрина. У листопаді 2022 долучився до лав ЗСУ. Загинув Георгій 29 січня 2023 під час виконання чергового бойового завдання на Донеччині. Поховали бійця на місцевому кладовищі села Мрин 3 лютого 2023 року. За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдата КААДЗЕ Георгія Паатовича нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №272/2023 Про відзначення державними нагородами України від 11 травня 2023 року.

Карпюк Андрій Володимирович

Народився 1 травня 1981 року в родині робітників в місті Київ. З початком повномасштабного вторгнення росії на Україну був в
територіальній обороні міста Києва. 28 липня 2022 року пішов до
військового комісаріату добровольцем захищати Україну. Пройшов курс молодого
бійця в Десні, госпіталі м. Славутича та навчання в Польщі. Присвоєно
звання старший бойовий медик десантно-штурмової піхоти
Під час виконання бойового завдання 20 червня 2023 року на Донеччині був поранений, отримав осколкові поранення та контузії. Помер 10 липня 2023 року в Кривому Розі.
Поховано військовослужбовця в селі Хотинівка.

Віктор Юрійович Михальчук

Народився 17 червня 1994 року в с. Недашки Житомирської області. Добровольцем пішов захищати рідну Вітчизну у лавах Збройних Сил України. За свій гарячий характер та активність отримав позивний “Кіпіш”. Служив розвідником — гранатометником І-ї розвідувальної групи.
19 вересня 2023 у складі підрозділу отримав завдання йти на штурм в районі села Вербове Запорізької області. В результаті бойового зіткнення з ворогом отримав осколкові поранення в спину та шию. Був евакуйований в лікарню Запоріжжя, після стабілізаційних заходів доставлений у шпиталь м. Дніпро, потім – у Вінницю.
28 вересня 2023 року Віктор Михальчук помер.
Поховано Віктора в селі Селищі Ніжинського району.

Максим Анатолійович Гребеник

Народився 13.01.1992 р.в Селищі. Спритний, швидкий, відповідальний, Максим мав гострий розум, золоті руки до будь-якої справи, за яку брався. Разом з тим він був неймовірно доброю, щирою, відкритою людиною, завжди готовим прийти на допомогу. Мав дуже багато друзів. Працював на різних роботах, жартував, що шукає себе, а врешті знайшов себе у Збройних Силах України.

24 серпня 2022 року він став на службу у Збройні Сили. Спочатку був у Житомирі, навчальний центр, а далі – гарячий схід.

Максим виконував обов’язки водія 2 протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти. Врятував життя багатьом побратимам, бо вчасно накладав турнікет чи надав іншу необхідну першу домедичну допомогу. Коли дрон-камікадзе влучив в евакуаційну бригаду, Максиму дуже посікло ноги і від сильної кровотечі він втратив свідомість. Тільки ось йому допомогу надати було нікому… Це сталося вночі 10 листопада 2023 року, в районі с. Новомихайлівка, Покровського району, Донецької області. За відмінну службу та беззаперечне виконання своїх обов’язків Максим мав нагороди: відзнака Президента «За оборону України» та нагрудний знак «Честь і Слава» від Міністерства оборони України.

Поховано Максима Гребеника у селі Селищі Ніжинського району.

10 березня 2024 року загинув солдат мінометного взводу Роговий Олексій Петрович, 20 .01. 1971 року народження, житель с. Мрин, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність Батьківщини.

Олексій проживав з родиною у рідному селі Мрин. До повномасштабного вторгнення працював у Нафтогазбуд. Мобілізований на службу в ЗСУ 6 липня 2022 року.

Самовіддано ніс військову службу у військовій частині А 7331. Потрапив у тяжкому стані в госпіталь до м. Дніпра. До останнього подиху лікарі боролись за його життя, але, на превеликий жаль, трапилось непоправне горе.

Василь Миколайович Коршок

Народився 13 жовтня 1983 року в селі Роздольне. Працював, будував плани на майбутнє. Був добрим, чуйним, товариським. Любив свою родину і свій край.

Влітку 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ і став захищати нашу землю від клятого ворога.

Загинув 19 квітня 2024 року внаслідок мінометно-артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Донецької області. Хоробрий воїн був доставлений з окупованої території за обміном тілами.

Олександр Васильович Телицький

Народився 3 грудня 1981 року в селі Мрин, де постійно проживав зі своїми батьками та братом. 24 квітня 2023 року мобілізований до лав ЗСУ. Після проходження навчання в Гончарівському, виконував завдання із захисту Батьківщини в бойових підрозділах ЗСУ. Завжди був вірним військовій присязі, до останнього подиху захищав цілісність та суверенітет України. На превеликий жаль, 28 квітня в одному з боїв за рідну землю, поблизу населеного пункту Невське, Луганської області, виявивши стійкість і мужність, загинув під час виконання бойового завдання.

Про кожного Героя було сказано теплі слова. Недарма, адже їхні душі незримо були присутні на заході…

Співчуття рідним і шану полеглим Героям висловив Роман Туровець, начальник відділу рекрутингу Носівського 4-го відділення РТЦК та СП.

Звучала авторська поезія мринчанки Олени Мариненко та живий музичний супровід духового інструменту у виконанні Віталія Ємця.

Автор сценарію заходу Юлія Байда.

Священник Носівського Свято-Троїцького храму ПЦУ протоієрей отець Володимир освятив Алею й провів поминальну літію, аби Герої знайшли спокій там, у вічності…

Людмила Григорівна розповіла, що Алею створювали спільними зусиллями. Об’єдналися мринчани, представники сільської ради, працівники КП “Господар”: проводили зварювальні роботи, фарбували, саджали квіти – все разом. Місцевий житель Олег Коновка виготовив величний Тризуб.

У кінці заходу виступили дві матері загиблих воїнів: Ольга Миколаївна Мальцева та Валентина Григорівна Гребеник. Ці мужні жінки ще раз наголосили, що Алея Героїв – символічне місце, яке щодня має нагадувати про подвиг Воїнів, про те, якою ціною дається нам наша свобода і як виборюють Захисники мирні ранки та спокійні ночі.

А Валентина Григорівна передала в Мринську школу Прапор з підписами побратимів її сина. Максим мріяв це зробити сам, після Перемоги…

Ми хочемо одного – щоб жодна Алея, в містах і селах, не поповнювалась!

А наш обов’язок – пам’ятати кожного, хто віддав своє життя за наше майбутнє, і берегти цю пам’ять у своїх серцях.

Навіки Слава Героям!