Вісім років тому дощового вечора на Майдан Незалежності вийшли люди. Сильні, відважні та втомлені від байдужості. За тих три місяці на Майдані ми стали океаном, у якому кожна крапля може бути рушієм змін. Зрозуміли, якими насправді здатні бути, коли не боїмося.
Відтоді вміння бути згуртованими згодилося не раз. Коли почалася війна на Сході, волонтери Майдану стали збирати гроші, їжу, плести захисні сітки та в’язати теплі шкарпетки. Медики, які об’єдналися на Майдані, стали допомагати хворим на коронавірус.
Історія Революції Гідності тісно пов’язана з hromadske. Саме тоді, у листопаді 2013-го, редакція вийшла в перший ефір і стала ще одними очима протестувальників. Стрими з найгарячіших місць, увімкнення, ексклюзиви. Так само як активісти на Майдані вірили у свою ідеальну країну, hromadske будувало незалежну журналістику.
До нинішньої річниці Євромайдану ми попросили наших читачів і глядачів, які були учасниками Революції Гідності, надсилати фотографії з власних архівів. Щоб відтворити історію, яка залишилася в нашій спільній пам’яті, — від першого мітингу до квітів на барикадах Інститутської. У спогадах учасників Євромайдану зазначаємо, ким вони були на той час, де вчилися чи працювали, яким був їхній внесок у протестних акціях. Хочемо ще раз нагадати — усе було недарма.
Автори проєкту: Олеся Біда, Ярослава Тимощук, Олександр Хоменко
21 листопада
Павло Бондаренко, один із засновників Студентської Координаційної Ради:
Я вийшов на Майдан у перший день, 21 листопада, близько 23:00, паралельно збирав усіх у чатах соцмереж. Вже в першу ніч організовував студентство.
Вийшов, бо мав враження, що це кінець української незалежності, який за мене вибрали, і забрали в мене майбутнє.
Було почуття обов`язку, я відчував, що не можу просто так дозволити повалити українську державу. Що маю опиратись, як можу. Було почуття «all in»: або ми якимось чином переможемо, або всіх перестріляють.
23 листопада
Сашко Хоменко, фотографував весілля для друзів:
23 листопада мій товариш Рома одружувався. Мене попросили бути фотографом.
Ранкові збори, коровай і рушники, прогулянка і фотографування в Маріїнському парку. Потім — бенкет, кидання букетів і підв`язок.
Все було як завжди на таких гулянках, окрім одного — дорогою ми зупинилися на Майдані, щоби сфотографуватися на тлі кількох десятків студентів, які зайняли центральну площу столиці з вимогою не відмовлятися від курсу на зближення з Євросоюзом.
Сам Роман цей день згадує так:
«Я тоді навіть уявити не міг, що наше з Олесею весілля відбувається на порозі доленосних змін для України, для мене, моєї дружини і зрештою мого майбутнього сина Макса.
Звичайно, нам усім було весело, ми з великою групою гостей, які приїхали з усіх куточків України, гуляли Майданом, фотографувалися на тлі перших вивісок “Ми хочемо в ЄС“ . А тим часом на щойно зведеній майданівській сцені лунали перші заклики до боротьби проти свавілля, яке, здавалося, жоден українець вже не міг терпіти».
24 листопада
24 листопада на перше Народне віче приходить близько 100 тисяч людей. Вони вимагають відставки прем’єр-міністра Азарова, скасування рішення уряду про відмову від асоціації з ЄС, її підписання на саміті у Вільнюсі, звільнення ув’язненої Юлії Тимошенко.
29 листопада
Рада Кішка, активістка, перебувала в Будинку письменника, коли туди запустили газ:
24 листопада в мене мало бути весілля. Але за день до того, 23-го, під час сутички чоловікові розбили обличчя, мені — носа, і обох потруїли газом. Тож ми вирішили перенести подію. Одружилися після Революції влітку.
Ми з однодумцями свого часу збирали підписи за євроінтеграцію та підтримували курс країни в ЄС. До першого розгону Майдану я була волонтеркою кухні під Українським домом і ще тоді зрозуміла, що між активістами та «Беркутом» — величезна прірва. Вони стояли поруч, ми їх підгодовували, розмовляли. Вони дивувалися: нащо дівчина з двома вищими освітами відмовилася від їжі, тепла та сну на користь революційних барикад? Наші аргументи й переконання ламали їхнє уявлення про світ.
Я була свідкинею перших заворушень на Банковій, коли «Беркут» оточив і зайшов у Будинок письменника. Ми не встигли замкнутися в залі — туди запустили газ.
Довелося злазити з третього поверху по радянському кондиціонеру. Було дуже страшно. Якийсь хлопець махав рукою і показував, куди і як вийти. Коли я повернулася подякувати йому — його вже бив «Беркут».
Любов Галан, студентка, була на Майдані під час побиття:
На фото, яке я зробила 29 листопада десь о 16:20, видно, що розпилюють газ.
Того дня я вперше побачила, як беркутівець ударив людину з натовпу кийком. Коли робила це фото, ще не знала, що за декілька годин мені й моїм друзям доведеться бігти ранковим Києвом від десятків «охоронців правопорядку».
30 листопада разом із моїм товаришем Андрієм Головченком ми втікали й забігли у провулок Тараса Шевченка. З нами біг якийсь чоловік, і я сказала йому, що це кінець, це Білорусь, і завтра в нас буде встановлена диктатура. Він сказав, що такого не буде, люди вийдуть. Так і сталося. Я була і буду вдячна їм все життя.
Нещодавно стояла на Майдані Незалежності, дивилася на людей, щасливих і безтурботних. Це може злити, якщо ти пам`ятаєш, що було в цьому місці в лютому 2014-го. Проте подумала: як би це все виглядало, якби ми тоді не протестували? Якби ми тоді злякалися й відступили? Якими б були всі ці люди? Я б не хотіла знати таку Україну.
Олена Котляр, наречена загиблого Героя Небесної Сотні Олександра Капіноса:
Зі спогадів: збираюся їхати в гості до батьків, замовила квиток, перед виходом зазирнула у Фейсбук. Свідомість не приймає того, що відбулося сьогодні вночі. Вдягаюся, йду. Телефонні розмови короткі: «Ти вже там?» або «Йдемо разом». Не потрібно було говорити, куди.
Майдан оточений ВВ-шниками по периметру. Бурі плями на бруківці свідчать про страшні події ночі.
Рипінням шкіряних черевиків, стукотом тоненьких підборів і човганням старих чоботів Україна поспішала до Михайлівського… Людей все більше й більше з кожною хвилиною. Завтра — Віче. Волонтерів просять зголоситися медиками. Записую контакти, розсилаю знайомим. Надзвичайні очікування від завтрашнього дня.
1 грудня
Дмитро Купріян, журналіст:
1 грудня, підходячи до Майдану, я побачив, як до недобудованої ялинки біжить натовп і тікають комунальники. Я заліз на ялинку, опинився над усіма і почав знімати колону, що йшла з парку Шевченка. Їй кінця не було видно.
Потім рушив на Банкову. Хтось кинув світлошумову гранату, яка влучила мені під ноги. Відчув поштовх, а вдома, коли відідрав штани від рани, зрозумів, що вирвало шмат шкіри.
Через деякий час загони беркутівців ломанулися бити та затримувати людей. Коли мене перший раз вдарили кийком по голові, я встояв і закричав, що журналіст. Майже одразу вгатили ще раз. На диво, я не знепритомнів, але відчув, що по голові тече кров. Коли підбіг наступний беркутівець і замахнувся на мене, я знову закричав, що журналіст. Він мене підхопив та почав виштовхувати на перехрестя Банкової та Інститутської.
Я пішов на вихід, здав плівку на проявлення, поїхав додому. Спав 12 годин. Мабуть, отримав струс мозку. Вранці ледь встав, голова гуділа.
7 грудня
Маркіян Мацех, організував акцію з піаніно:
Я був дуже злий, коли не підписали Угоду про асоціацію. Я себе асоціював із Європою і хотів, щоб ми рухалися в той бік.
Тож новини про те, що ми розвертаємося в інший напрямок, були для мене дуже неприємними.
Коли почалася Революція, ми стояли, протестували. Але в нас не було конкретного плану, як можна виправити ситуацію. Лише відчай і вперте відчуття, що ми маємо рацію, а уряд — ні. Але в той час не виднілося жодного промінчика надії, як це можна виправити. Було складно.
Одна з причин, чому я робив акцію з піаніно, — щоб дати більше мотивації ще трохи постояти. Бо було дуже важко продовжувати, знаючи, що немає легального способу змінити ситуацію. Фактично це була гра на витримку.
Досі доволі дивно, що в нас вийшло щось зробити та змінити. Тоді важко вірилося, що щось вдасться.
8 грудня – “Марш мільйонів” у Києві – Народне віче
В урядовому кварталі протестувальники почали зводити барикади. Того ж вечора на Бессарабській площі знесли пам’ятник Леніну.
11 грудня
О першій ночі внутрішні війська та підрозділ «Беркут» почали наступ на активістів, які залишилися ночувати на Майдані. Протестувальники відстояли свої позиції.
У цей час у Михайлівському соборі почали бити дзвони, закликали допомогти. До ранку на Майдан вийшло до 50 тисяч людей.
Одночасно з подіями на Майдані Незалежності відбуваються провладні мітинги, що отримали назву Антимайдан. Один із них був 14 грудня.
Євген Нищук, голос Євромайдану:
Це був неймовірний час — час великого єднання людей, сили духу. Кожен на Майдані був одержимий бажанням відстоювати свої права на честь та гідність у своїй країні, на своїй землі, заради свого майбутнього. Це час, коли наші серця билися воєдино. Одним із теплих спогадів такого єднання були вогники, які на моє прохання запалювали тисячі людей на Майдані і мільйони по всій Україні. В ті миті ми були єдиним цілим, ми були натхненні та щасливі. Це було саме там і саме тоді.
Майдан був часом, коли ми усвідомили себе українцями, а привітання «Слава Україні!» стало невід’ємним ритуалом. Кожну свою промову зі сцени я починав цими словами і у відповідь завжди чув багатотисячне «Героям слава!». Це надихає. Це почесно й навіть модно.
Майдан був часом, коли гімн України став традиційно звучати на початку і наприкінці всіх важливих подій. Зі словами «Ще не вмерли України і слава, і воля» на устах та з любов’ю до рідної землі в серці українські воїни йдуть у бій і сьогодні.
Дмитро Галко, білоруський журналіст:
15 грудня сенатор США Джон Маккейн виступив на сцені Майдану та висловив свою підтримку. Пізніше він назвав цей день одним із найкращих у житті.
На фото — білоруси. Праворуч у «бандерівському» шарфику — я, журналіст Дмитро Галко, зараз біженець в Україні. Куртку та бейсболку я втрачу навесні наступного року в Слов`янську, коли тікатиму від гіркінців із полону.
Ліворуч — програміст Олексій із мінського офісу EPAM. Ми познайомилися в поїзді. Олексій розповів, що його батько — військовий з Росії, тому він обрав собі російську ідентичність і вирішив не соромитися її на Майдані. Так ми з ним і ходили — я в «бандерівському» шарфику, а він у російському прапорі. До Олексія підходили, тиснули руки, дякували. Лише одного разу запитали, чи він не москаль. Олексій відповів, що росіянин. «Ну, росіяни хороші люди, це москалі погані». У людей наш тандем викликав доброзичливі усмішки. Тоді ще було враження, що Путін окремо, Росія окремо.
1 січня
Марія Романенко, студентка британського університету:
У мене завжди було відчуття: це має статися в Україні.
Початок Революції я спостерігала онлайн, бо навчалася в університеті у Великій Британії. Приїхати в Україну змогла в середині грудня, коли в університеті були різдвяні канікули.
Коли я опинилася на Майдані, було відчуття, ніби я вперше побачила Ейфелеву вежу. Щось, що ти бачив багато-багато разів на фото, насправді існує — і ось воно перед тобою! Новий Рік я святкувала на Майдані. Було багато людей та радісна атмосфера. У метро всі співали гімн та кричали «Слава Україні!»
12 січня після Віче в центрі Києва, активісти влаштовують автопробіг до будинку Януковича.
200 машин Автомайдану намагаються прорватися в Межигір`я. Їх зупиняють підрозділи «Беркута».
16 січня у Верховній Раді ухвалюють диктаторські закони. Вони обмежують права громадян. Натомість органи влади отримують більшу свободу дій, щоб карати протестувальників, притягувати їх до кримінальної відповідальності. Ухвалення законів викликає нову хвилю протестів.
Настя Станко, журналістка hromadske:
22 листопада Громадське вийшло в перший ефір. А 21-го ввечері я була на Майдані, намагалася запросити гостей на ефір, зокрема, Кличка. Він зрештою прийшов 19 січня. І цей ефір став одним із найпопулярніших у нас на каналі часів Майдану.
Саме цей день, 19 січня, став для мене переломним. Тоді почали кидати коктейлі Молотова на Грушевського, я теж була там.
Було дуже дивно бачити два майдани: один на Майдані Незалежності, фестивально-карнавальний, де стояла сцена, і всі танцювали. А інший — на Грушевського, де кипіли емоції, де люди хотіли щось робити.
Я тоді стояла на Грушевського на автобусі, який горів. Мені кричали: «Снимите девочку с автобуса». А хтось кричав: «Це не “дєвочка”, це Настя Станко з “Громадського”».
Це була моя стихія — бути постійно на адреналіновій голці.
Майдан для мене — він про магію. Іноді я зупиняюся і думаю: чи це було з нами насправді, чи це мені наснилося і здалося. Дуже круто, що Майдан стався з нами і що ми мали можливість були кращими версіями себе.
Борис Хмілевський, медик-волонтер:
Для мене найважчі дні — сутички на Грушевського.
Це було надзвичайно важко як фізично, так і морально. Страшенний холод, бракує медиків, дуже багато травмованих, відсутність сну, їжі та постійне переохолодження.
Травматичною подією для мене стали вбивства Нігояна та Жизневського. Я дуже добре пам‘ятаю той момент, коли їх принесли до медпункту в НАН, як їх намагалися реанімувати та який страх, відчай, розпач та злість у всіх виникли, коли цього не могли зробити.
Для мене 18-річного це було вперше, коли я побачив смерть людини поза межами лікарні.
22 січня
Зранку від куль снайпера гинуть Сергій Нігоян та Михайло Жизневський.
Пізніше відбувається зустріч Януковича з представниками опозиції. Ці перемовини не приносять результату.
Активісти заявляють, що дають Януковичу добу на роздуми. Після цього вони готові повести Майдан на штурм.
28 січня
Прем’єр-міністр Азаров подає у відставку. Верховна Рада скасовує 9 з 11 законів, які ухвалили 16 січня.
1 Лютого
Ольга Семкович, студентка Івано-Франківського університету:
Коли почався Майдан, я була студенткою Івано-Франківського університету нафти і газу. Мали студентське телебачення і на своєму каналі висвітлювали всі події.
Коли побили молодь в Києві, протести перейшли на інший рівень. Біля Івано-Франківської ОДА організували місцевий Майдан, розгорнули намети. Ми розносили гарячий чай і канапки тим, хто залишався ночувати.
Мій тато, Василь Семкович, їздив до Києва. За день до того, як снайпери почали стріляти в людей, він повертався додому. Але ми не знали, чи дійсно він був у дорозі. Зв’язку з ним не було.
Не вимикали телевізор, стежили за подіями. Коли оголошували списки загиблих, у всіх був шок.
Роман Гурик, з Івано-Франківська, був моїм знайомим. Його застрелив снайпер в голову. Це була велика трагедія для всіх.
Іван Геренко:
Фото зроблене 17 лютого, перед тим як почали штурмувати Майдан. Це загін Правого сектору «Вікінг». На фото є мій друг Север, який загинув у Донецькому аеропорту.
На Революції гідності я відчував гордість за те, що я теж учасник цієї історії України. Але страх також був.
18 лютого у Верховній Раді мають розглянути зміни до Конституції. До будівлі ВР приходять протестувальники. Проти них починають застосовувати водомети та газ. Так силове протистояння поновлюється.
У ніч з 18 на 19 лютого в Будинку профспілок стається пожежа. Там — штаб Майдану. Гине 23 людини. Усіх поранених евакуйовують до Михайлівського собору.
У цей час Майдан штурмують підрозділи внутрішніх військ, «Беркуту» й СБУ.
Дарина Шевченко, журналістка KyivPost:
Це було в ніч з 18 на 19 лютого. Я була репортеркою KyivPost і того дня працювала п’яту годину від перерви вдень. Знімала з боку стели, як приїхала бронетехніка, як усе почало горіти.
Щось полетіло в мій бік. Мені досі здається, що це було десь далеко. Хтось мене відсмикнув від стели. Потім прийшов мій друг, ми розговорилися. Пам’ятаю, як ми сиділи в палатці з людьми з різних регіонів. Раптом хтось вистрелив, я навіть не зрозуміла, чи це в нашій палатці. Але піднявся пил від сльозогінного газу, який постійно пускали на Майдані. Стало неможливо дихати, ми були в паніці.
Тоді мені подзвонила редакторка і сказала терміново йти в редакцію, сідати на стрічку новин. Так само, як і моїм колегам. Ми зрозуміли, що нас обманом забирали в редакцію, бо з’являлися повідомлення, що починається жестяк. Ми ввімкнули телевізор і побачили: почався наступ на Майдан.
Олена Котляр, наречена загиблого Героя Небесної Сотні Олександра Капіноса:
«Мою маму теж звати Олена і вона теж працює з дітками, як і Ви, Оленко!»
Телефонами не обмінялися, Сашко його тоді не мав, вкрали в Профспілках. З того часу на Майдані я шукала Твої очі.
Того дня йшов дощ. Ми підійшли до сцени та, прихилившись слухали чийсь спів. Якась дівчинка вкрила нас дощовиком. Підійшов чоловік у літах і попросив дозволу сфотографувати. Це була єдина наша світлина, де ми ось так вдвох.
Після Вогнехреща я попросила дозволу в Сашка сфотографувати його на Грушевського. Він відповів: «Кохана, сфотографуєш мене тут після перемоги».
Через місяць я розклеювала оголошення і опитувала людей, щоб знайти свідків поранення, яке 18 лютого стало смертельним для Тебе. Не хотіла вірити в це і шукала Твої очі. На бруківці Грушевського хтось поклав Твій великий портрет. Люди обрамили його сотнями свічок і квітів. Це було на тому місці, де Ти казав сфотографувати тебе після перемоги, мій дорогий Сашку з Кременецьких Гір, мій Майдане, моя Революціє Гідності.
Максим Гошовський, отримав поранення на Інститутській:
Вперше я вийшов на Майдан у своєму рідному місті Дніпрі. Тітушки побили людей у самому центрі, і міліція цьому ніяк не перешкоджала. Після цього приходив на місцевий Майдан регулярно та майже кожного тижня їздив у Київ. Я дуже запам’ятав рішучість людей на Майдані — своїх не кидати, витягувати до кінця, боротися.
22 січня зранку я приїхав у Київ зі своїми знайомими, підійшов до медпункту на Груші, звідки виносили тіло загорнуте в ковдру. Я допоміг донести його до швидкої і тільки тоді дізнався про перших загиблих.
20 лютого постраждав і сам. Я допомагав виносити поранених і загиблих. Ніколи в житті не забуду загиблого Анатолія Корнєєва. Бачив момент, коли в нього потрапила куля, як він впав, його підхопили, понесли, але вже було пізно. Так повторювалося раз за разом. Я навіть не помітив, як мені в щит прилетіло дві кулі. Друга пошкодила меніск в коліні. Але найстрашніше було не в кулях, не в крові, а коли наступного дня ми несли труни на Майдан. І думки про те, що це міг бути я.
22 лютого народні депутати ухвалюють постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України». Вибори призначають на 25 травня 2014 року.
Головою парламенту стає Олександр Турчинов, який почав виконувати обов’язки президента.
Сергій Зисько, фотограф:
Це фото стало найціннішим і найдорожчим із тих днів. Утомлені хлопці після штурму Майдану, в їхніх очах — багато мрій і сподівань.
Тоді ми побачили, якою ціною дісталася свобода. Двох із цих хлопців уже немає в живих.
Дібрівний Дмитро Олександрович (ліворуч на фото) загине 16 серпня 2014 року в селі Хрящувате Краснодонського району Луганської області під градами.
Покидченко Михайло Юрійович (праворуч на фото) загине 5 грудня 2016 року в селі Опитне Ясинуватського району Донецької області.
Пам’ятаймо всіх Героїв. Допоки ми пам`ятатимемо — вони житимуть!
Матеріал опублікований за підтримки «Медиасети»
Фото ілюстрове
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
