У кожного день починається по-своєму: хтось п’є не поспіхом каву, хтось поспішає на роботу, а у 69-річного Олександра Михайловича Серідка з Вертіївки та його улюблениці – кобили Лесі – ранок починається зі списку клієнтів – усе розписано по годинах. Щойно розпочався сезон, і вони працюють від раннього ранку до самого вечора.
Цього року ціни на пальне злетіли до небес, тож попит на кінську силу помітно зріс. День і час роботи доводиться бронювати заздалегідь – замовлень у сезон вистачає. У будні ще можна втиснутися в чергу, а от на вихідні потрібно домовлятися щонайменше за тиждень.
Олександр Михайлович Лесю береже: багато замовлень на один день не бере, адже їй потрібно і поїсти, і відпочити. До того ж у них, як у справжніх трудівників, є обов’язкова обідня перерва. А після обіду – знову до роботи. Сезон скоро закінчиться, тоді й відпочинку буде більше.
Олександр і Леся впевнено, вправно та злагоджено виконують свою роботу. Удвох, як справжня команда, вони щодня долають чималі обсяги праці, пропонуючи людям доступні ціни та якісний результат. І в кожній борозні, яку залишає Леся, – не лише важка праця, а й частинка душі.-
– Ще торік роботи на городах у нас майже не було, – говорить Олександр Михайлович Серідко.
– А цьогоріч люди звертаються до нас, бо пальне дороге, а техніку не кожен може собі дозволити. Та й коней у селі залишилося зовсім мало.
Олександр тримає коня в господарстві давно, а Лесю придбав нещодавно, бо попередній кінь був вже зовсім старим і хворим.
– Купив цю кобилу у «м’ясників», мабуть, була у циган, бо звали її Лялька. Це тепер вона Леся, бо ім’я ніби «прилипло» до неї після того, як заробляла по 200 гривень. Тоді нас просили лише на маленькі ділянки, куди трактор не заїде, або на звороти. Їдемо додому, а в кишені самі «Леськи» по 200 гривень, от так вона і стала Лесею. А цього року заробляє вже зовсім інші купюри… — сміється чоловік.
– Мені коня тримати не важко, я звик, і на техніку її не проміняю. Їсть вона добре: сіно, зерно, буряки, випасається біля сільського стадіону. Дружина варить для неї картоплю. Торік у неї було лоша — таке кумедне і ручне, що всі фотографували його на пасовищі та гралися з ними. Та й узагалі зараз багато дітей дивляться на коней, як на справжню екзотику.
– Вона в мене вміє все, спокійна, розуміє мене і слухається. Працювати з нею одне задоволення. Роботи в господарстві завжди вистачає, а з такою помічницею ми справляємося швидко і вправно.
Сонце вже сідало за обрій. Черговий город, мов грядочка, був зроблений професійно та якісно.
Надвечір город вже був, як грядочка – охайний і рівнесенький. У рівних борознах, залишених Лесею, відчувалися досвід, наполегливість і вправність, а ще дисципліна. Саме завдяки таким людям, як Олександр Михайлович, у селі й досі живуть традиції справжнього господарювання, якісної праці, любові і турботи про тварин.
Марина Ігнатенко
