“Ми вам хату спалили”. – “Бог із нею, головне, що ви прийшли”. І він плакав у бронежилеті.
Ці слова літньої жінки з-під Куп’янська почув головний сержант Андрій на псевдо “Хром” – і вперше за довгі місяці війни не зміг стримати сліз.
Андрій – розвідник батальйону “Вовки Да Вінчі”. Його рідний Токмак – зруйнований і досі в окупації. А в нього рюкзаку досі лежать ключі від тієї квартири.
2014-го він дізнався, що знайомий, з яким грав у баскетбол, загинув у збитому росіянами літаку під Луганськом.
Той хлопець не був військовим – захистив кандидатську з політології, але пішов на фронт і згорів.
Андрій не спав три ночі, а потім сказав дружині: “Я мушу йти”. Так адвокат із Токмака став добровольцем.
Він пройшов пішки весь сектор “М” на Донеччині. Бачив смерть, вивозив тіла побратимів.
Одного разу тримав у руках телефон загиблого, і весь час, поки вони їхали, безперервно дзвонила “Крістіна” – його дружина.
Андрій так і не відповів. “Що я мав сказати? Що Вови нема?”
Він каже: на війні все – просто набір випадковостей. Ти не впливаєш на те, де впаде міна. І якщо не змиришся з думкою про смерть – довго не протримаєшся.
Після першого разу він повернувся додому іншою людиною – замкнений, агресивний, місяць спав на одному боці й уві сні шукав автомат.
Дружина дорікала: “Ти постійно чекаєш війни”. Він мовчав. Вона зрозуміла його тільки після 24 лютого.
З початком повномасштабного вторгнення він збрехав воєнкому про медкомісію, сів у машину й поїхав на фронт. Знову.
На Харківщині він воював пліч-о-пліч із Дмитром Коцюбайлом -“Да Вінчі”. Звільняв Балаклію та Куп’янськ-Вузловий.
Під час одного з боїв бігав перед танком, коригував вогонь, ледь не загинув – виповз із канави, де поряд лежали вбиті побратими.
А потім була та жінка.
Вона вийшла з бідоном молока, почула українську мову – і заридала. Обіймала їх, кликала на борщ.
А Андрій вибачався: “Ми вам хату спалили”. А вона відповіла: “Бог із нею, з тою хатою, головне, що ви прийшли”. І тоді він заплакав. У бронежилеті. Перед незнайомою бабусею.
“Ти розумієш у такі хвилини, – каже він, – що недарма прожив життя”.
Він мріє повернутися в Токмак. І знищити тамтешніх зрадників. Особливо колаборантів.
“Не існує більшого негідника, ніж скотина, яка перебігла на бік ворога”, – каже він без краплі сумніву.
Андрій знає: Токмака, який він пам’ятає, уже немає. Місто зруйноване. Але він досі носить у рюкзаку ключі. Бо поки вони з ним – є хоч якась надія. Хоча в глибині душі розуміє: повертатися вже немає куди.
Йому за 50, сім’я – біженці в чужій країні, а з речей, про які шкодує найбільше, – боксерські рукавиці, замовлені з Мексики. Дрібниця. Але чомусь болить.
“Якщо залишусь живий, – каже, – приїду туди, де колись був мій дім”.
Джерело: Bairak Oleh
