Є покоління, яке пам’ятає світ до смартфонів. Ми ще встигли пожити тоді, коли друзі чекали тебе у дворі, зустрічі домовлялися заздалегідь, музику слухали на касетах, а фотографії можна було побачити лише після проявлення плівки.
Телефон був один на всю родину. Телевізор – один на вечір. А якщо хтось пішов гуляти, його просто чекали. Без повідомлень, геолокації та дзвінків кожні 30 хвилин.
Наше дитинство було простішим. Але не обов’язково кращим. Ми просто жили – довго гуляли, поверталися додому, коли вже сутеніло, сварилися і мирилися, вигадували собі розваги й могли цілий день провести надворі. І найцікавіше – ми тоді не знали, що колись сумуватимемо за цим.
Не знали, що звичайний сімейний вечір стане спогадом. Що голос бабусі колись захочеться почути ще хоча б раз. Що друзі роз’їдуться по різних містах і країнах. Що знайомий двір зміниться настільки, що ми впізнаємо його лише подумки.
Ми не знаємо, коли востаннє сидимо всі разом за одним столом. Коли востаннє дитина засинає у нас на руках. Коли востаннє бачимо людину, яку вважаємо частиною свого життя назавжди.
Саме тому сьогодні варто фотографувати не тільки красиве.
Знімайте батьків. Записуйте голоси рідних. Фотографуйте дітей у звичайні дні. Зберігайте сімейні розмови, сміх, маленькі моменти.
Бо через двадцять років найдорожчими можуть виявитися не ідеальні фотографії з подорожей, а простий кадр, на якому всі ще разом.
Наше дитинство вже стало історією.
Але сьогодні ми самі створюємо спогади, за якими колись сумуватимемо.Тому не поспішайте проживати цей день. Можливо, колись саме за ним ви будете сумувати найбільше. Бо життя не має кнопки «назад». Є тільки сьогодні…
Марина Афон
