Родина Кузьміних двічі починали життя з нуля. Двічі залишали будинки, у які вкладали душу, працю і роки життя. Двічі пакували найнеобхідніше у валізи, не знаючи, чи побачать ще колись свої домівки.
Людмила та Микола Кузьміни добре знають, що таке війна. Вони відчули її не у 2022 році, як більшість українців. Для них вона почалася ще у 2014-му.
Обоє родом з Донеччини. Людмила жила під Маріуполем, Микола – корінний горлівчанин. Колись працював у міліції, був дільничним, згодом – заступником начальника відділу дільничних офіцерів поліції . Познайомилися випадково – у селі, куди Микола приїхав до друга. Покохали одне одного, одружилися. Спочатку жили в бабусиній хаті в Горлівці. Потім отримали власне житло. Народилася старша донька, через кілька років – молодша. Двокімнатна квартира стала затісною, вирішили обміняти її на просторий будинок. Власноруч робили ремонт, облаштовували кожен куточок. Хотілося жити й радіти. Вони навіть уявити не могли, що через кілька років залишать той будинок назавжди.
Весна 2014 року прийшла в Горлівку не з запахом квітучих садів, а з російськими прапорами, дивними мітингами та людьми, які раптом почали розповідати про «визволення».
– Ніхто нам не забороняв російську мову. Ми все життя нею розмовляли, – згадує Микола. – Багато людей розуміли, що все це пропаганда. Але були й ті, хто щиро хотів до росії. Потім відбувся той так званий референдум. У списки вписували навіть померлих людей. Почалося захоплення установ, містом фактично керували представники «руського міра».
Людмила добре пам’ятає ті дні.
– На ринку, де я працювала, постійно виникали сварки, – згадує вона. – Одні були за Україну, інші – за росію. Я говорила: ми ледве вибралися з радянського болота, а ви хочете назад. Тепер ті люди живуть у страху. Пошепки обговорюють новини на кухні, бояться сказати зайве слово. Скаржитися марно – ніхто не почує.
Подружжя на власні очі бачило, як місто занурювалося в окупацію. З’явилися озброєні люди. Захоплювалися адміністративні будівлі. На площах кричали про «народну республіку».
– Ми навіть ходили з подругою до СБУ попереджати про мітинги та підготовку захоплень. А там уже сиділи росіяни. Досі дивуюся, як нас тоді не кинули в підвал. Проукраїнських людей викрадали, катували, вони безслідно зникали.
Людмила стала свідком і трагічних подій серпня 2014 року.
– Ми їхали до Бахмута за продуктами й бачили колони нової російської техніки, яка рухалася в бік Дебальцевого. На українському блокпості повідомили про це військовим. Тих хлопців, які виходили з котла, місцеві проукраїнські люди годували, давали можливість помитися та відпочити.
Три роки родина прожила під звуки війни. Спочатку вони здригалися від кожного вибуху. Потім звикли, навіть визначали напрямок обстрілів на слух. Підвал у літній кухні став їхнім прихистком на довгі три роки. Особливо страшними були ночі.
– Ми вже знали: якщо чути вихід «Градів», значить зараз буде пекло, – згадує Микола.
За його словами, установки виїжджали на край вулиці, били по українських позиціях, а потім розверталися і стріляли в бік житлових кварталів. Після цього звинувачували Україну, що це вона обстрілює мирних людей.
Одного грудневого вечора снаряд прилетів на сусіднє подвір’я. Вибухова хвиля винесла всі вікна в будинку Кузьміних.
– До підвалу вже не встигли б добігти. Ми лежали на підлозі й чекали. Якби уламок прилетів трохи ближче, нас би просто не стало.
Після тієї ночі зрозуміли: треба їхати.
У 2017 році подружжя знайшло будинок у Ямполі, неподалік Лимана. Завантажили в найняту «Газель» усе, що могло поміститися в авто: холодильник, морозильну камеру, трохи меблів, посуд, одяг.
Для Людмили переїзд став ковтком повітря.
– Коли перетнула той так званий кордон, мені навіть дихати стало легше. Повітря здавалося чистішим. Хотілося жити.
Ямпіль зачарував їх. З одного боку – річка Чорний Жеребець, з іншого – Сіверський Донець. Поруч ліси, озера, піщані кар’єри. Врожайні городи, риба в річках, білі гриби в лісі.
– Ми не могли натішитися. Усе родило: картопля, капуста, перець, помідори, полуниця. Навколо була така краса, що здавалося – нарешті знайшли куточок спокою.
Вони вірили, що найстрашніше вже позаду. Та війна наздогнала їх і там.
Навесні 2022 року бойові дії стрімко наближалися до Ямполя. Виїжджали поспіхом. Взяли лише документи й валізу з найнеобхіднішим. Новенька машина залишилася біля будинку, уламком пробило бензобак. Далі було лише одне бажання – врятуватися. Так вони вдруге стали біженцями.
Сусіди довезли родину Кузьміних до Івано-Франківська, де жили їхні родичі. Вони радо прийняли переселенців і були готові допомогти та прихистити на стільки, скільки буде потрібно. Але серце тягнуло ближче до знайомих людей. Тому подружжя вирушили до Ніжина. Тут жили їхні давні друзі, з якими вони ще колись працювали в Горлівці, покумилися і стали майже рідними.
– Нас прийняли як сім’ю. Нагодували, заспокоїли, підтримали. Два місяці подружжя прожило у кумів Ющенків. Але гроші танули. Сидіти на шиї в друзів ставало дедалі незручніше.
Саме тоді вони почули про волонтерів, які допомагали переселенцям виїхати до Німеччини. Так почалася ще одна сторінка їхньої долі.
Там родину поселили до спеціального центру для внутрішньо переміщених осіб, а згодом надали квартиру. Місцева громада допомогла з облаштуванням на новому місці: оплачувала житло та надавала матеріальну підтримку.
Та відчуття дому так і не з’явилося.
– У Німеччині добре ставилися до нас. Але там усе чуже. Інший менталітет, інше життя. Ми сумували за Україною.
Одного разу до них приїхала кума з Ніжина. Багато розмовляли. Згадували Україну. І після того візиту рішення визріло остаточно. Повертатися.
Сьогодні вони знову живуть у Ніжині. Спочатку ще місяць мешкали у кумів. Потім винайняли квартиру. Кожна гривня йде на оренду та комунальні послуги.
Багаторічний стрес, війна, вимушені переїзди та постійні нервові напруження не минули безслідно для здоров’я Людмили. На тлі тривалого стресу з’явилися та загострилися проблеми зі здоров’ям. Жінка хворіє на цукровий діабет, має серйозні проблеми із зором. Також перенесла кілька операцій на щитоподібній залозі, останню з яких їй зробили вже в Німеччині.
Через втрату документів і недоступність архівів на окупованій території пенсію довелося відстоювати через суд.
– Живемо одним днем, – каже Людмила. – Що буде, те й буде. Але тут ми вдома. На своїй землі. А це найголовніше.
Вона замовкає.
А потім додає фразу, в якій вмістилися всі роки війни, втрат і поневірянь:
– У Горлівку ми вже не повернемося ніколи.
Попри всі випробування, подружжя вдячне людям, які простягнули їм руку допомоги у найважчі моменти. Червоний Хрест забезпечив найнеобхіднішим: ковдрами, постільною білизною, посудом, ліхтариком, павербанком. Подали документи на державну допомогу для внутрішньо переміщених осіб.
Зараз Кузьміни живуть скромно, економлять майже на всьому. Але навіть у таких обставинах не перестають мріяти.
Мріють про невеликий власний будинок. Щоб під вікнами квітнули чорнобривці, а на городі достигали помідори й перець. Щоб можна було зустрічати світанки у власному дворі та більше ніколи не здригатися від вибухів.
25 червня Кузьміни відзначатимуть 49 років подружнього життя. Майже пів століття вони йдуть поруч, розділяючи і радощі, і випробування. Тож хочеться побажати їм найголовнішого – миру, міцного здоров’я, душевного спокою та здійснення їхньої заповітної мрії про власний затишний будинок. Нехай попереду буде ще багато щасливих років разом, теплих родинних зустрічей, добрих новин і тихих світанків під мирним українським небом.
Доля двічі змушувала їх залишати все нажите і починати життя спочатку. Двічі війна відбирала у них дім. Але не змогла відібрати головного – віри, людяності та любові до своєї країни.
Олена КРЕСАН
