Її глибокий голос знав кожен, хто приходив на українське весілля кілька століть тому. Без неї не починалися танці, не звучали народні мелодії, а музика втрачала свою силу. Сьогодні ж про цей інструмент згадують хіба що етнографи, фольклористи та музиканти.
Йдеться про басолю – один із найцікавіших і водночас майже забутих українських народних музичних інструментів.
На перший погляд басоля нагадує віолончель або невеликий контрабас. Та це окремий народний інструмент зі своєю історією та особливим звучанням. Саме вона відповідала за басову партію в ансамблі. Поки скрипка виконувала мелодію, басоля створювала міцну основу, на якій трималася вся музика. Її низький голос додавав пісням глибини, а танцям – енергії.
Цікаво, що українські майстри нерідко виготовляли басолю не з дерева, а із жерсті. На перший погляд це може здатися дивним, але пояснення дуже просте. На весіллях музиканти грали по багато годин поспіль, а під час гучних гулянь інструмент легко могли перекинути, випадково пошкодити або навіть сісти на нього. Жерстяний корпус був практичнішим і значно легше ремонтувався, тому народні майстри обирали саме такий матеріал.
Басоля ніколи не була концертним інструментом. Її створювали народні майстри без єдиних стандартів, тому майже кожна мала власну форму, розміри та навіть неповторне звучання. Найчастіше вона мала три струни, іноді чотири, а грали на ній смичком. Її завданням було не виконувати складні мелодії, а підтримувати ритм і надавати музиці глибокого, оксамитового звучання.
Історія басолі налічує не одне століття. Дослідники вважають, що вона з’явилася в Україні ще у XVII столітті. За історичними згадками, цей інструмент звучав навіть на весіллі Тимоша Хмельницького – сина гетьмана Богдана Хмельницького.
Саме басоля стала прообразом ще одного відомого українського народного інструмента – козобаса, який легко впізнати за різьбленою козячою головою на верхівці грифа. Сьогодні козобас став одним із символів українських фольклорних колективів.
Згодом із розвитком професійної музики басолю поступово витіснили віолончель і контрабас. До середини ХХ століття вона майже зникла з народних оркестрів. Тепер її можна побачити переважно в музеях або почути у виконанні музикантів, які відроджують давні українські традиції.
І це справді прикро. Адже басоля – це частина української історії та культури. Саме її глибокий голос століттями лунав на весіллях, ярмарках і народних гуляннях, створюючи неповторне звучання української музики.
Можливо, настав час згадати не лише пісні наших предків, а й інструменти, завдяки яким вони жили. Бо саме такі речі допомагають нам краще зрозуміти й відчути багатство української культурної спадщини.
Джерело: Ми Українці
