Зайшовши у коридор етногра-фічного відділу музею Марії Заньковецької, відразу увагу привертає старовинна добротна скриня, яка ніби ось-ось лусне від речей та історичних фактів, що назбирала в собі за роки існування. Коли і від кого вона потрапила до музею – невідомо, але, мабуть, її віддали тому, що в сучасних домівках їй не знайшлося місця, а викидати було шкода. Ось і стоїть вона тут як символ пам’яті, частина історії, зберігаючи в собі безліч таємниць.
Колись майже в кожній українській хаті стояла скриня, а то і дві. Вона була власністю господині, адже скриня то її весільний посаг. Саме зі скринею дівчина вирушала до нової родини після весілля, адже вона була символом достатку, працьовитості та продовження роду.
Велика чи менша, розписана яскравими квітами або скромна, дерев’яна, куплена на ярмарку чи в майстра, все залежало від статків родини.
Майстра, який виготовляв такі вироби називали – скринником.
Робили скрині з дерев’яних дощок – дубових, липових, кленових та інших. Зовні вона нагадувала великий ящик із плоскою або злегка випуклою кришкою, що завжди замикався на ключ. З обох боків для зручності транспортування кріпили залізні ковані ручки. Скриня мала плоске дно, іноді з додатковими ніжками, а зверху її зазвичай вкривали тканим килимом або рядном.
Скриня вважалася сакральним символом родини, справжньою берегинею сімейних цінностей, пам’яті та традицій.
У ній зберігали найцінніше: святковий одяг, вишиті рушники, сорочки, родинні реліквії, листи, гроші, фотографії, прикраси, які передавалися від покоління до покоління.
З дитинства пам’ятаю особливий день, якого ми, діти, чекали з нетерпінням. Це був день, коли бабуся пересушувала скриню. Справжній родинний обряд, що мав свої традиції. Зранку зі скрині виймали всі речі, дбайливо розкладали їх на подвір’ї під сонячними променями. Вишиванки, рушники, домоткані рядна, старовинний одяг – усе провітрювалося і ніби оживало на свіжому повітрі.
Для нас це була справжня подорож у минуле. Ми з цікавістю розглядали пожовклі від часу фотографії, старі листівки, вишивки, створені руками прабабусь, нагороди дідуся-фронтовика, мішечки з лікарськими травами та конопляні мички. А бабуся розповідала історії про кожну річ: кому вона належала, за яких обставин була створена чи подарована, які події пережила разом із родиною. І кожна річ, яку вона брала до рук, була для неї святою. У її очах з’являлися сльози – чи то радості, чи то смутку від думок і спогадів.
Тоді ми ще не усвідомлювали, що слухаємо живу історію свого роду. Скриня була своєрідним сімейним архівом, де кожна річ мала свою пам’ять, своє значення і свою душу.
Тоді ми ще не усвідомлювали, що прийде час, коли берегиня родинної пам’яті залишиться не в оселях, а лише тут, у музеї.
Адже сьогодні скрині дедалі рідше можна побачити в українських оселях. Їх замінили сучасні шафи та комоди, а разом із ними поступово відходять у минуле й давні родинні звичаї. Та, мабуть, саме тому спогади про стару бабусину скриню досі зігрівають серце. Бо в ній жила історія родини, пам’ять про предків, їхня праця, любов і надії.
Стара скриня була мовчазною берегинею роду, яка єднала покоління і вчила цінувати своє коріння. І поки ми пам’ятаємо ці речі, розповідаємо дітям і онукам родинні історії, доти житиме й наша духовна спадщина.
Якщо цікавлять подібні історії і є бажання поринути у світ історії, народних традицій, цікавих фактів і легенд, завітайте на екскурсію до музею Марії Заньковецької в селі Заньки. Тут кожен експонат має свою неповторну історію, а старовинні речі ніби оживають і відкривають таємниці минулого. Під час екскурсії ви зможете доторкнутися до духовної спадщини нашого народу, відчути атмосферу української давнини та відкрити для себе дивовижний світ, у якому живе пам’ять про наших предків.
Марина Ігнатенко
