Сьогодні, 21 лютого, вся прогресивна світова спільнота відзначатиме Міжнародний день рідної мови, який з метою захисту мовної та культурної багатоманітності був проголошений ЮНЕСКО ще чверть століття тому.
На жаль, передумовою щодо відзначення цієї дати послугували трагічні події жорстокого придушення владою Бангладеш мітингувальників, котрі протестували проти заборони використання своєї рідної бенгальської мови.
На жаль, українцям теж довелося виборювати своє право на рідну мову майже триста п`ятдесят років. Та, власне, ми й сьогодні продовжуємо це робити, але тепер вже й зі зброєю в руках…
Людмила Оношко українській мові та літературі віддала понад тридцять років свого вчительського життя. Людмила Леонідівна – вчитель-методист Носівського міського ліцею №1, має вищу кваліфікаційну категорію та звання лауреата обласної премії імені Софії Русової. Вихованці Л.Л. Оношко – активні учасники щорічних шкільних олімпіад, обласних та всеукраїнських мовних і літературних конкурсів, разом зі своїми учнями педагог проводить цікаву науково-дослідницьку діяльність в рамках Малої Академії Наук. Тож саме про значення й місце рідної мови у нашому сучасному житті наша сьогоднішня розмова з педагогом.
-Людмило Леонідівно, чи можна, на Вашу думку, навчити любити свою мову?
-Навчити любові неможливо – вона або є, або її немає. Кожна мова неповторна, милозвучна, ласкава й найрідніша. З мови починається людина, з неї починається народ, нація. Мова – це завжди щось особливе й індвідуальне. Рідна мова – це та, що нею розмовляли наші предки, якою говорять наші батьки, якою спілкуються в родині. Любов до рідної мови йде перш за все від родини, а вже після неї будуть інші вчителі – у школах, в університетах, по життю.
Знання мови дозволяє людині піднятися вище у своєму розвитку, бо це найважливіший інструмент навчання. Завдяки мові ми можемо сприймати інформацію, накопичувати її та передавати іншим. Й завдання педагогів на цьому етапі – розвивати у своїх учнях любов до рідної мови, що генетично закладена в них з раннього дитинства, а ще наша мета – показати дітям правильну стежину до її вивчення…
Так склалося, що й після здобуття Україною незалежності мовне питання багато років в нашій державі відходило на задній план, його постійно заступали собою суспільно-політичні, фінансово-економічні та інші поточні й актуальні проблеми. У що це наразі вилилося – бачимо, на жаль, самі: на фронтах ллється кров наших мужніх захисників, а лютий ворог стирає з лиця землі наші українські міста, вбиває мирних людей та викрадає українських дітей. А найголовніше, що наших ворогів-недосусідів аж коробить, коли вони чують українську мову, нашу пісню, нашу символіку. Виявляється, що мова може слугувати ще й грізною міцною зброєю…
–На жаль, ми всі добре розуміємо, в яких умовах Вам з колегами доводиться “кувати” цю зброю. Спочатку коронавірус, тепер ось біда ще більша – війна. Змішана форма навчання, онлайн, дистанційне, контрольні у вайбері, семінари в зумі, повітряна тривога посеред уроку, перебої з світлом, відсутність інтернету – все це не надто сприяє успішному здобуттю учнями знань…
-Намагаємося якось призвичаюватися й до таких обставин та умов. Звісно, одне, коли ти постійно працюєш у класі, бачиш перед собою зосереджені обличчя, ловиш зацікавлені погляди своїх учнів, тримаєш з ними зоровий та мовний контакт й зовсім інше – контактувати з учнями через екран монітора чи через нього перевіряти виконані завдання.
Наразі наші ліцеїсти навчаються за змішаною формою, чергуючи офлайн з дистанційною – це один з найоптимальніших варіантів. Звісно, дуже боляче за випускників нашого військового часу, адже їм незабаром потрібно буде визначатися з вибором своєї майбутньої професії, здавати тести, складати вступні іспити, а ти інтуїтивно відчуваєш, що міг би дати їм значно більше, але…
–Людмило Леонідівно, за Вашими спостереженнями сьогоднішні учні дуже відрізняються у ставленні до вивчення предмета й до мови загалом від попередніх, довоєнних?
-Не можу казати, що кардинально, але так. Для них, теперішніх, грізне Шевченкове “Борітеся – поборете” чи невмируще Сосюрине “Любіть Україну” не сприймається як щось пафосне, штучне, заклично патріотичне – воно природне. Це те, що сьогодні є в серці справжнього українця – воїна, волонтера, школяра, це те, чим живе сьогодні кожна українська родина на Сіверщині й Слобожанщині, на Галичині і в Херсонських степах. Не хотілося б зурочити, але зі свого досвіду бачу, що тенденція до українознавства, прихильності до рідної мови, а надто літератури вже проглядалася в дітях впродовж кількох останніх років – вони активно працюють на уроках, у мене практично в кожному класі є учасники предметних олімпіад різних рівнів, учні беруть участь у мовно-літературних конкурсах, таких як міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка.
У нашому ліцеї щороку традиційно проходять дні рідної мови, в ході яких проводяться різноманітні цікаві заходи, інтелектуальні ігри, конференції. До речі, наш минулорічний завершився буквально напередодні російського вторгнення. На одному з таких заходів учні обговорювали питання популяризації рідної мови в суспільстві та її популяризації у молодіжному середовищі. Відповіді були різноманітні, деякі з яких, до речі, приємно й неочікувано вражали – від прочитання книг українських авторів, відмови від російськомовних новин, перегляду в інтернеті недубльованих художніх та документальних фільмів, сприяння розвитку україномовної кіноіндустрії до написання пісенних творів на слова класиків української літератури та популяризація їх в молодіжному середовищі.
А переможиця обласного етапу минулорічного міжнародного шевченківського конкурсу Настя Сорока підкорила увагу журі конкурсу, успішно справившись із завданням зняти відео в тік-ток, яке б привернуло увагу користувачів до творчості Тараса Григоровича Шевченка.
Знаєте, що ще можна сказати з цього приводу? Ну ось хоча б те, що коли з вивчення та засвоювання базових знань, мовних правил (хоч навіть тут останнім часом дуже багато нововведень та поправок) проходить стабільно, то ось така креативність учням, а заодно й нам, педагогам, йде на користь – діти навчаються від нас, а ми – від них і це, вважаю, що теж нормальний процес, який працює на кінцевий результат….
Загалом, про любов до рідної мови, її красу, милозвучність, про її значення для підростаючого покоління та в житті всіх українців, про популяризацію українського й, зокрема, україномовного контенту на просторах інтернету, у суспільстві тощо можна ще говорити й говорити. Утім, думаю, що за той час, відколи російські загарбники напали на нашу землю, світ почув про нас, українців, стільки, скільки не знали про жодну іншу націю. Й наша майбутня перемога буде теж завдячуючи їй. Бо не може бути вільною і самостійною країна, яка не знає власної мови. А ми обов”язково будемо вільними. Віримо у перемогу та Збойні Сили України…
–Дякую за розмову.
Записала Катерина ГАВРИШ
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
